Розділ 18

До лікарні Данило вів мовчки й швидко, але не перевищував швидкості. За вікнами тягнулися склади, заправки й приватні будинки районного центру. Біля цілодобової аптеки стояла черга — люди купували воду упаковками, бо в місті вже третій день знижували тиск у мережі.

У приймальному відділенні пахло хлорним розчином і вареною гречкою. Медсестра перевірила наші документи, забрала телефони до пластикового боксу й попередила, що Юля виснажена. Поліцію до неї не пустили не через примху: щойно слідчий починав розпитувати про Старі Ясенці, пульс піднімався до ста сорока.

— Вона просила Мар’яну, — сказала медсестра, дивлячись на Данила. — Ви зачекайте в коридорі.

Він не заперечував.

— Якщо захочеш вийти, просто вийди. Не треба доводити розмову до кінця.

— Я знаю, як говорити зі свідками.

— А я не про свідка.

Данило сів під вікном. На колінах у нього лежав пакет із одягом, який Сергій купив у магазині біля автостанції: спортивні штани, футболка, білизна, гумові капці. Юлині речі забрали на експертизу, а лікарняна сорочка розходилася на спині. Ніхто не доручав рятувальникам дбати про це. Вони просто помітили.

У палаті стояло три ліжка. Два були порожні, застелені синіми ковдрами. Юля лежала біля вікна, підключена до крапельниці та монітора. Без косметики вона здавалася молодшою. На скроні проступив жовтуватий синець, губи потріскалися, а довге волосся медсестра заплела в недбалу косу.

Побачивши мене, Юля витягла руку з-під ковдри.

— Зачиніть двері.

Я зачинила й присунула стілець. На тумбочці стояла чашка чаю, вода та пластиковий контейнер із недоторканою кашею.

— Як ти почуваєшся?

— Наче мене випрали разом із камінням. Лікар сказав, що легені чисті. Вони не розуміють, звідки я відкашлювала воду.

— Ти пам’ятаєш, як опинилася в полі?

Юля торкнулася пластиру на згині ліктя. Нігті були обламані, під одним лишилася чорна смуга землі.

— Я пам’ятаю хату. Бабусин голос. Потім дорогу, якої не було на екрані. Наче телефон показував одне, а очі — інше. Біля церкви стояли жінки. Не такі, як у кіно. Звичайні. У декого волосся сиве, в однієї — рука перебинтована. Вони говорили між собою, сварилися, кликали дітей. Тільки сорочки на них просвічували, і крізь тканину було видно воду.

Вона розповідала уривками, робила паузи після кожних кількох речень. Я не підганяла й не ставила уточнень, доки Юля сама не брала чашку. Долоні не втримали б її без обох рук.

— Вони завели мене в хату. Всередині сухо, на плиті кипить молоко. Я знала, що це не бабусина хата, хоча все було її: фіранки, стіл, навіть тріщина на мисці. Бабуся сиділа біля вікна й шила. Спитала, чому я прийшла без одежі.

— Ти відповіла?

— Сказала, що не знала. Вона показала на стіну. Там висіли сорочки, багато. Дитяча, жіночі, одна зовсім маленька, наче для немовляти. Деякі з іменами, деякі порожні. Мені наказали вибрати.

Юля підтягнула ковдру вище. У палаті було тепло, проте на передпліччях піднялися дрібні пухирці.

— Я взяла білу з червоним, бо вона була схожа на бабусину. Жінка без половини волосся сказала, що це Яринина й мені не годиться. Потім вони принесли іншу. Сучасну, мою. Ту саму, в якій я приїхала. Тільки на комірі було вишите ваше ім’я.

— Моє?

— «Мар’яна». Повністю. Я відкинула її, а вони почали сміятися. Не голосно. Так сміються жінки, коли дитина каже щось нерозумне. Сказали: порожня одежа довго не висить, треба назвати, хто її носитиме.

— Вони просили назвати мене чи будь-кого?

— Спочатку вас. Бо ви приїхали з водою працювати й уже ступили на їхню дорогу. Потім — будь-яку живу жінку. Я подумала про маму. Лише подумала, не сказала. І на рукаві відразу з’явилася літера «Л».

Юля заплакала без звуку. Сльози збиралися під підборіддям, вона витирала їх краєм лікарняної наволочки.

— Вони чують думки? — запитала я обережно.

— Не всі. Та, що тримала сорочку, бачила, на кого я дивлюся в пам’яті. Але імені не знала. Питала: «Люда? Лариса?» Я затулила рот руками.

Ім’я давало їм більше, ніж обличчя чи спогад. Воно закріплювало вибір.

— Хто допоміг тобі вийти?

— Ваша мама. Вона була біля дверей, у синій сукні. На неї сварилися, казали, що досить водити порожньою дорогою. Вона зняла зі стіни Яринину сорочку й надягнула на мене. Сказала: «Це ім’я вже взяте, вдруге не вдягнуться». Потім вивела надвір.

— Вона назвала себе?

— Ні. Я спитала, хто вона, а вона сказала, що ви впізнаєте каблучку. І щоб я не називала ні її, ні вас, поки не побачу сухого жита.

Поле, де знайшли Юлю, лежало за північною межею колишнього села. Якщо продовжити стару дорогу поверх сучасної карти, вона виходила саме туди.

— Ти йшла шість кілометрів?

— Там не було шести. Ми вийшли за останню хату, перейшли канаву, і вже росло жито. Я озирнулася, бо почула бабусю. Позаду була тільки вода. Вона накрила мене з головою, хоча поле лишалося сухим.