Розділ 17

На березі нас чекали поліція, Павло й майже два десятки людей за огорожею. Хтось навіть запустив над водою цивільний дрон. Сергій повідомив його координати черговому, і апарат відлетів до дороги, але запис занурення вже не був єдиним доказом. Камери зняли катер, водолазів і контейнер у Данилових руках.

Павло перевірив час у журналі раніше, ніж спитав про результат.

— Ви вклалися в режим. Маневри відновлюємо о восьмій.

— До рішення комісії режим не змінювати, — сказала я. — Біля церкви є температурна аномалія й рух конструкцій. Письмову вимогу надішлю за десять хвилин.

— Ти не маєш права зупинити роботу всього вузла через холодну пляму.

— Маю право вимагати безпечного режиму до оцінки фільтрації. Шістсот тисяч кубометрів нікуди не поділися.

Павло перевів погляд на контейнер.

— Що знайшли?

— Ключ у дзвіниці, — відповів Данило. — І сухе приміщення за дверима.

— Не вигадуй.

— Запис подивишся зі слідчим.

— Я керую об’єктом і подивлюся його зараз.

Данило зняв карту пам’яті з нагрудної камери, поклав у пакет для доказів і підписав маркером. Руки рухалися без поспіху.

— Оригінал отримає поліція. Робочу копію — Мар’яна. Так прописано в плані.

— Ти сам його прописав.

— Ти підписав.

Вони дивилися один на одного над пластиковим контейнером. Павло міг покарати сина зміною, пальним, посадою. Проте карта пам’яті вже лежала в підписаному пакеті, і забрати її без слідчого він не міг.

— Усіх, хто не задіяний у роботі, вивести з території, — сказав Павло черговому. — Від сьогодні жодних приватних телефонів у диспетчерській. Доступ до архіву тільки за моїм письмовим дозволом.

— Уже пізно, — озвалася жінка за сіткою.

Їй було близько сімдесяти. Вона тримала перед собою телефон із зупиненим кадром Юлиної трансляції. Поруч стояв молодший чоловік, мабуть, син, і просив не лізти під камери.

— Оце Віра, моя сестра, — жінка показувала на одну з постатей у процесії. — Я її по ході впізнала. Ліву ногу волочить.

— Тьотю Таню, там обличчя не видно, — умовляв чоловік.

— Мені обличчя не треба.

Інша жінка, в картатій сорочці, обурено ступила ближче.

— Яка Віра? То моя мати. У неї після війни нога така була.

Вони сперечалися про одну розмиту фігуру, кожна наводила переконливі подробиці. Кульгавість, нахил голови, звичку тримати праву руку біля живота. На уповільненому відео постать справді змінювала ходу: спершу тягнула ліву ногу, за кілька кроків — праву.

До воріт підходили інші. Хтось упізнав тітку, хтось сусідку, одна чоловіча рука тремтіла над кадром із хлопчиком. Колишні мешканці Старих Ясенців десятиліттями носили різні версії одного зникнення, і тепер відео повертало кожному його власну.

— Треба записати їх окремо, до того як наговорять одне одному спільних спогадів, — сказала я слідчому.

Він подивився на натовп із виразом людини, якій щойно подвоїли зміну.

— Я вже викликав ще двох. Але якщо всі прийдуть із заявами про людей, які зникли п’ятдесят років тому, нам потрібен районний архів.

— Потрібен.

Павлів наказ про доступ діяв лише на архів гідровузла. До обіду поліція запросила в громади копії книг переселення, а я передала фотографію бабусиного списку. Оригінал залишився запакованим у сейфі станції. Ключ просушили без нагрівання, сфотографували й також опечатали.

У районній адміністрації знайшли дві папки. Перша містила списки садиб, друга — акти посадки людей у транспорт. Папір пахнув сирим картоном, частину сторінок під’їли по краях миші. Працівниця архіву, пані Олена, дозволила працювати тільки в рукавичках і сама перегортала кожен документ.

За актом від двадцять п’ятого серпня остання вантажівка вивезла сорок одну людину.

— Яка машина? — запитала я.

Пані Олена знайшла транспортну відомість.

— ГАЗ-п’ятдесят три, один рейс о дев’ятнадцятій двадцять, — прочитала пані Олена.

— У кузов із речами посадили сорок одну людину? Хто був за кермом?

Архівістка звірила номер машини з транспортною відомістю.

— Степан Крамар.

Данилів дід.

У списку пасажирів значилися Катерина Яковенко, її син Петро, Ярина Левченко й ще дев’ятеро людей із бабусиної фотографії. Біля кожного прізвища стояв однаковий підпис — короткий нахилений хрестик. Унизу акт засвідчив начальник дільниці Крамар С. М.

— Усі неписьменні? — запитав Данило.

— Ярина закінчила технікум, — сказала я. — Бабуся розповідала, що вона заповнювала людям заяви.

Пані Олена принесла ще одну книгу. У ній рахували харчові набори для переселенців. На сорок одну людину того вечора видали вісімнадцять пайків. Катерина з Петриком не отримали нічого. Ярина — також.