Розділ 16

— Даниле, відходь від дверей, — сказала я.

Мамина рука ще лишалася у щілині. Срібна каблучка повернулася до світла пласкою подряпаною гранню. Я пам’ятала цю подряпину: у дитинстві намагалася підважити каблучкою кришку банки й мало не зламала мамі палець.

— Вона показує на дзвіницю, — відповів Данило.

— Бачу. Ви маєте шість хвилин. Зовнішній огляд дорогою до лінії підйому, без заходу в отвори.

Ігор уже взяв Данила за плече. Той не опирався. Відступив від дверей, перевірив страхувальну лінію й повернувся до напарника. Рука з каблучкою зникла. За сухим порогом лишилися тільки мокрі сліди, й остання пара стояла носками до виходу, ніби жінка проводжала їх поглядом.

Дзвіниця піднімалася праворуч. Вікна нижнього ярусу заклали цеглою ще до затоплення, верхній провалився, відкривши темну порожнину. Данило посвітив знизу й обійшов конструкцію. На його камері пропливали шматки штукатурки, металеві стяжки, коріння водяних рослин.

— Точка температури попереду, — сказала я. — Вісім і дев’ять.

На карті жовтий трикутник 7-ЯС-04 лежав за півтора метра від Данила, хоча жодного приладу камера не показувала.

— Праворуч від тебе ніша, — підказав Сергій, звіряючись із гідролокатором. — Приблизно метр над дном.

Данило побачив її не відразу. Вузький отвір ховався за відірваним листом бляхи. Ігор відвів гострий край убік, Данило спрямував ліхтар усередину.

У ніші висів ключ.

Великий латунний, почорнілий, він був прив’язаний до цвяха червоною ниткою. У воді нитка мала б за пів століття розсипатися, проте ця виглядала так, ніби її протягнули у вушко сьогодні.

— Не чіпайте, — сказав Сергій.

— Чому? — запитав Ігор.

— Не знаю. Просто дуже не подобається.

— Конкретна оцінка ризику, — озвався Данило. — Мар’яно?

Ключ був доказом, до того ж міг відмикати схованку з церковними книгами. Лишити його означало погодитися на ще одне занурення, коли вода й конструкція вже змінювалися. Забрати — прийняти річ, навмисно виставлену для нас. Після Юлиних сорочок другий варіант не здавався безпечним.

— Зріж нитку інструментом, руками не бери. У контейнер і нагору. Якщо щось зміниться — кидай.

Данило дістав ніж із тупим гаком, підчепив нитку. Вона не рвалася. Лезо ковзнуло один раз, другий, і тільки тоді волокна розійшлися. Ключ упав у пластиковий контейнер.

У навушниках прозвучав жіночий голос.

Молодий, різкий від стримуваного плачу:

— Якщо не хочеш їхати зі мною, так і скажи.

Це сказала я шістнадцять років тому біля клубу. Не в той вечір, коли Данило чекав даремно, а за тиждень до нього. Ми сварилися через Київ, і я вимагала відповіді, якої він у вісімнадцять не міг дати.

На відео Данило повернувся до темного отвору дзвіниці.

— Що ти почув? — запитала я.

Він зробив рух у бік ніші. Страхувальна лінія натягнулася.

— Даниле, це не я. Повернення на поверхню. Зараз.

Ігор узяв його під лікоть. Кілька секунд Данило дивився в порожнину, звідки долинав мій сімнадцятирічний голос. Потім показав напарникові знак підйому.

Вони вийшли на лінію за графіком. Дев’ять метрів не вимагали декомпресійної зупинки, але Данило витримав коротку контрольну паузу на трьох. Я слухала його дихання, рахувала секунди й не відводила погляду від двох точок на карті.

Коли над бортом з’явилася його рука, напруження в моїх плечах відпустило так раптово, що стало боляче. Сергій та страховий водолаз допомогли обом піднятися. Ігор відразу сів на лаву й зняв маску. Данило лишився біля борту, доки не закріпив спорядження і не передав контейнер.

— Усі показники нормальні, — повідомив він, хоч ніхто ще не запитував.

— Сядь, — сказав Сергій. — Нормальні люди після води сідають.

— Ти щойно радив не чіпати ключ, бо він тобі не подобається.

— Я не казав, що сам нормальний.

Данило все-таки сів. Я допомогла розстебнути затискач на комірі сухого костюма. Пальці не слухалися, і метал двічі вислизнув. Він накрив мою руку своєю.

— Мар’яно. Я тут.

— Я бачу.

— Тоді не ламай застібку. Вона дорожча за мою місячну зарплату.

Я пирхнула, відсунула його пальці й нарешті розстебнула затискач. Звичний металевий клацок подіяв краще за запевнення, що все скінчилося.

На шиї під гумою лишилася червона смуга. По скроні стікала вода з волосся. Данило змахнув її рукавом і подивився на монітор, де запис уже зупинили на кадрі з маминою рукою.

— Ти чув нашу давню сварку, — сказала я.

— Так.

— Я також. Через зв’язок.

Сергій підняв голову.

— Ми чули тільки жіночий голос. Слів не розібрали, самі перешкоди.

— Вони прозвучали точно, — відповів Данило. — Навіть інтонація твоя.