Розділ 15

Павло підписав аркуш. Натиснув так сильно, що кулька ручки прорвала папір біля останньої літери.

До вечора ми працювали окремо. Данило перевіряв спорядження, проводив інструктаж і таки пішов спати до кімнати чергових. Я оцифрувала бабусин план, наклала його на сучасну батиметрію й позначила маршрут апарата. Червона лінія проходила через церковне подвір’я, але не закінчувалася біля входу. Вона вела до дзвіниці.

О першій ночі з лікарні подзвонила фельдшерка. Юлин стан стабілізували, загрози життю не було. Розмовляти вона ще не могла: після седативних прокидалася ненадовго й плутала час. Лікар дозволив приїхати після десятої.

Я заснула на дивані в кабінеті метролога й прокинулася від запаху кави. Данило стояв біля столу, вже в термобілизні, з мокрим після душу волоссям. Поряд із моїм ноутбуком лежав загорнутий у папір бутерброд.

— П’ята десять, — сказав він. — У тебе є двадцять хвилин умитися й з’їсти це.

— Я не просила приносити мені сніданок.

— Знаю. Але вчора ти востаннє їла ще до того, як знайшли Юлю, а сьогодні маєш вести двох людей під водою з поверхні.

Бутерброд був із сиром, огірком і запеченою куркою, без майонезу та кропу. Данило пам’ятав, що я ненавиджу кріп, хоча за шістнадцять років ця риса навряд чи спадала йому на думку частіше, ніж мені його солодка кава.

— Ти всіх так годуєш перед зануренням?

— Лише тих, хто може наказати відкрити затвор, поки я внизу.

— Не можу. Рішення ухвалює диспетчер.

— Тоді дарма старався.

На мить він усміхнувся по-справжньому. Не старою хлопчачою усмішкою, а теперішньою, стриманою, від якої біля очей з’явилися короткі зморшки. Я відкусила бутерброд, щоб не відповісти так само.

О п’ятій сорок ми вийшли на воду. Небо тільки світлішало, водосховище здавалося олов’яним. Катер рухався повільно між буями. За кермом стояв Сергій, Ігор перевіряв балони, Данило вдруге проходив вузли страхувальних ліній. На кормі закріпили монітор апарата, гідролокатор і мій ноутбук.

Церкву знайшли за обрисом дзвіниці. Верхівку знесло льодом багато років тому, та цегляний прямокутник піднімався з дна на чотири метри. Нижче проступав дах нави, провалений посередині. Навколо лежали балки, листи металу й каміння, занесене мулом.

Першим спустили дистанційний апарат. Камера показала зеленкувату воду, нитки водоростей і дрібну рибу, що крутилася біля світла. На семи метрах температура впала з дев’ятнадцяти до дев’яти за одну секунду. Межа була тонкою й рівною, наче апарат пройшов крізь невидиму поверхню іншої водойми.

— Термодатчик справний? — запитав Сергій.

— Обидва показують однаково.

Я повела апарат уздовж стіни. Видимість погіршилася до пів метра. На цеглі збереглися бліді плями штукатурки, у віконному отворі застрягла гілка берези зі свіжим зеленим листям.

Біля входу лежала масивна балка. За нею двері були прочинені на ширину долоні. Камера не проходила.

— Минулого літа щілини не було, — сказав Данило. — Балка стояла ближче до порога.

Він показав на старий запис огляду. Різницю було видно без вимірювань: завал зсунувся майже на сорок сантиметрів. Пролізти людині все одно не дозволяв.

Я підвела камеру до щілини.

За дверима горіло світло.

Не від ліхтаря апарата. Жовте, слабке, воно падало згори на внутрішню стіну й край дерев’яної підлоги. Вода перед камерою була повна завислого мулу, а за порогом повітря залишалося прозорим. На дошках лежав пил. Через нього тягнулися мокрі сліди босих ніг.

Сергій нахилився до монітора.

— Запис іде?

— На три носії.

Я змінила кут. Автоматичний баланс білого сіпнувся, спробував виправити неможливу межу й забарвив воду в синє. За дверима нічого не змінилося. Сухий простір починався за кілька сантиметрів від об’єктива, під дев’ятьма метрами води.

— Апарат усередину не пройде, — сказав Данило. — Подивимося завал і дзвіницю, без розчищення. Вісімнадцять хвилин унизу.

Перед тим як надягнути маску, Данило ще раз звірив маршрут на моніторі.

— Якщо температура на маршруті зміниться більше ніж на два градуси, повертаєш нас.

— Якщо побачу рух балки або течію — також.

— Домовились.

Я перевірила кріплення його нагрудної камери. Пряжка лежала рівно, але край ременя завернувся під неї. Розправляючи, я торкнулася пальцями шиї над коміром сухого костюма. Шкіра була теплою.

— Даниле.

— Що?

У навушниках уже працював зв’язок, і його голос одночасно прозвучав переді мною та з динаміка.

— Я довіряю твоєму рішенню у воді. Не змушуй мене пошкодувати.

Він затримав мій погляд.

— У воді — це поки все, що я маю?

— Поки все.

— Більше, ніж учора.

Данило опустив маску. За мить на його місці лишився водолаз у чорному спорядженні — важкий, зосереджений, позбавлений знайомих рис. Вони з Ігорем сіли на борт і один за одним зникли у воді.