Розділ 14

Пані Галина все-таки прийшла.

Принесла банку меду, запасний ключ від комори й образу на те, що ми вирішили впоратися без неї. Побачивши мокру підлогу, вона поставила банку на стіл і перехрестила двері. Рух вийшов швидким, майже сердитим.

— Не треба було це відкривати в русальний тиждень.

— Ви знали про скриню? — запитала я.

— Знала, що Ліда там своє шмаття тримає. Вона й мені не показувала.

Пані Галина говорила з порога. Заходити до комори не погодилася навіть після того, як Данило перевірив підлогу й сказав, що дошки витримають. Я винесла фотографію до світла.

Сусідка спершу примружилася, потім дістала з кишені окуляри в бузковій оправі. Пальці торкнулися краю знімка й відсмикнулися.

— Звідки це?

— Зі скрині. Тут бабуся, так?

— Ліда. Поряд Катерина Яковенко, оце Ганна Рудик, а там… — Вона наблизила фотографію, та імені не сказала. — То не ті проводи.

— Які «ті»?

— Звичайні. Червневі. Дівчата співали, сорочки виносили за село. Я мала йти з ними, але мати не пустила: в хаті саме поросята захворіли. Через тих поросят я, може, й жива.

— На фото є жінки, які загинули в серпні?

Пані Галина зняла окуляри й почала протирати подолом футболки. Скло було чисте.

— Ніхто не казав «загинули». Казали, всіх переселили. Двадцять п’ятого серпня пригнали останні машини, а ввечері пустили воду. Ліда повернулася через три дні сама. Боса, з обдертими руками. Про сестру Ярину сказала, що та поїхала до родичів у Суми. Про Яковенків — те саме. Тільки ніхто від них потім жодного листа не отримав.

— Петрик був сином Катерини?

— Найменший. Вередливий хлопець, за матір тримався. Ярина нашила йому латку на плече, бо він кожну сорочку рвав об цвяхи.

На фотографії Катерина стояла за хлопчиком, поклавши долоні йому на плечі. Обидва значилися евакуйованими. Хтось не просто приховав смерть дитини — роками підтримував історію про родину, яка поїхала і не схотіла повернутися.

— Що сталося ввечері двадцять п’ятого? — запитав Данило.

Пані Галина глянула на нього поверх окулярів.

— Твого діда спитай.

— Він помер дванадцять років тому.

— Тоді батька. Павло був малий, але не настільки, щоб нічого не пам’ятати.

— Я питаю вас.

— А я не ходила дивитися, як вода хати бере. Нас поселили тут, дали по дві кімнати на сім’ю. Вночі чули дзвін. Наступного ранку чоловіки хотіли вернутися, їх військові не пропустили.

Вона знову вдягнула окуляри й подивилася на жіночі обличчя.

— Ліда потім сказала: вони пішли проводити тих, кому могили не перенесли. Мали винести одежу й назвати кожну. Не встигли. Хто живий був, хто мертвий — вода всіх однаково вдягнула.

— Чому бабуся написала про книгу? — я показала план із червоною лінією.

— У церкві лишилися метрики. Кого хрестили, хто з ким вінчався, хто помер. Районний начальник наказав забрати, але старий отець сховав книги. Боявся, що спалять разом із паперами сільради.

— Де сховав?

— Якби знала, давно сказала б Ліді. Вона шукала імена, поки очі бачили.

Пані Галина раптом схопила мене за лікоть.

— Ти до церкви не лізь. Матір не повернеш.

— Звідки ви знаєте, що я бачила маму?

Її хватка ослабла. Сусідка подивилася на Данила, і цього разу в її очах було не звинувачення, а прикрість від власної необережності.

— У Рудні зранку всі знають, що вночі побачив один телефон.

Виправдання могло бути правдою. Юлин запис уже розходився мережею, а моє обличчя вчора потрапило в трансляцію. Та пані Галина не запитала, чи впізнала я жінку. Вона знала.

— Бабуся вам розповідала, що сталося з мамою?

— Ліда нікому не розповідала до кінця. Навіть собі.

Сусідка забрала банку меду зі столу й переставила до шафи, де він стояв за бабусиного життя. Руки в неї тремтіли.

— Знайдете імена — не кричіть їх біля води. Спершу треба знати, куди ведете.

Це була остання порада, яку вона погодилася дати.

Ми забрали зошити, фотографію та одну з готових сорочок. Решту я залишила у скрині, замкнула комору новим навісним замком із Данилового набору й опечатала двері паперовою стрічкою. Перед від’їздом перевірила двір. Петрикового відра біля криниці не було. На внутрішній стінці бетонного кільця, де роками трималася суха зелена пліснява, лишилася свіжа смуга від ланцюга.

На гідровузол ми повернулися після другої. Біля шлагбаума стояли машини з київськими номерами, два мікроавтобуси телеканалів і поліційний пост. Доступ до дна перекрили бетонними блоками. Люди фотографували водосховище крізь сітку й показували одне одному екрани телефонів.

Поки Данило розмовляв із черговим, я відкрила соцмережі. Юлину трансляцію вже перезалили десятки каналів. Хтось вирізав момент із освітленою хатою й уповільнив, хтось стверджував, що знайшов монтажний шов. На одному відео моя мама була обведена червоним колом із підписом «ВОДЯНА ВДОВА». Переглядів — сто сорок тисяч.