Розділ 13

Бабуся зберігала тканини в трьох місцях. Фабричні відрізи лежали у шафі, складені за кольорами, старі рушники — у валізі під ліжком, а вовну, нитки й полотно вона тримала в коморі. Двері туди були замкнені маленьким навісним замком.

Ключа на звичному гачку не виявилося.

Ми перевірили шухляди, кишені фартухів, коробку з документами. Данило знайшов в’язку запасних ключів у банці з ґудзиками, але жоден не підійшов. Ламати замок я не хотіла, доки не оглянемо решту.

У нижній шухляді серванта лежали бабусині зошити. Вісім клітчастих, підписаних роками: витрати на вугілля, показники тиску, рецепти, телефони. Поміж рахунками траплялися записи рівня водосховища. Бабуся занотовувала цифри з місцевого радіо, а після 2008 року, судячи з вирізаними адресами, навчилася знаходити їх в інтернеті.

Наприкінці кожного серпня стояла позначка червоним олівцем.

В одному зошиті за останні місяці перед смертю повторювалася фраза: «Дороги не видно». Нижче — «Данило дивився». Ще за тиждень: «Вода тепла, значить, сплять».

— Вона казала, навіщо питає? — я подала йому сторінку.

— Ніколи прямо. Якщо дорогу було видно, давала мені гілку берези й просила лишити біля сьомого репера.

— Ти лишав?

— Перші роки. Потім вода не спадала настільки.

— І не запитував, для чого?

— Запитував. Вона відповідала, що мертвих треба випроваджувати чемно, навіть коли вони поводяться по-свинськи.

Фраза була настільки бабусина, що я почула її голос — не той покірний шепіт із гаю, а живий, різкий, із насмішкою. Мені довелося відкласти зошит.

Данило стояв близько. На його футболці біля плеча лишилася тонка смуга пилу, у волоссі — павутинка з комори. Я підняла руку, зняла її, і пальці торкнулися теплого пасма.

Колись це було б найпростішим рухом у світі. Тепер Данило завмер, даючи мені можливість відступити. Погляд ковзнув по моєму обличчю, зупинився на губах і повернувся до очей.

Я опустила руку.

— Павутина, — пояснила я, показавши нитку на пальці.

— Бачу, — тихо відповів він. Усмішка тільки намітилася біля рота й одразу зникла, і від цього стриманого руху мені захотілося торкнутися його вдруге.

Із комори долинув глухий удар.

Ніби всередині перекинулася дерев’яна кришка.

Ми одночасно відійшли від серванта. Данило взяв біля печі кочергу, я ввімкнула камеру на телефоні. Замок висів на скобі, але двері прочинилися на кілька сантиметрів: стара деревина тріснула навколо шурупів.

За дверима нікого не було.

На підлозі стояла темна скриня, її кришка піднялася й уперлася в полицю. Замка на ній не було — лише отвір від ключа і потерта металева накладка.

— Вона завжди тут стояла? — запитала я.

— Так. Лідія Петрівна забороняла чіпати.

— Тобі?

— Усім. Пані Галину якось мало віником не вигнала.

Я відчинила комору ширше. Усередині пахло мишами, сушеними грибами та чимось свіжим, річковим. Під скринею розтікалася вода. Не багато — дві-три склянки, — проте дошки були мокрі саме там, де до них не могла дістатися труба.

Данило перевірив стелю й стіну.

— Водогін з іншого боку. Дах сухий.

У скрині лежало полотно.

Зверху — великий домотканий сувій, жовтуватий від часу, туго перев’язаний червоною ниткою. Під ним складено одинадцять заготовок для сорочок. Чотири були зшиті, на решті тільки намітили рукави й горловини. У самому низу лежала вузька дитяча сорочка, потемніла від води. На комірі бракувало одного зав’язка. Другий був зроблений із тієї самої підрубленої смужки, якою хтось прив’язав вінок.

— Вони просили сорочки, — сказала я.

Данило не відповів. Дивився на дитячий одяг.

Між полотном і стінкою скрині лежала стара фотографія. Картон згорнувся, кути з’їла волога, але зображення збереглося. На дорозі біля дерев’яної церкви стояли жінки в святкових сорочках. Одні тримали березові гілки, інші — складене полотно. Посеред першого ряду я впізнала бабусю. Їй було трохи за двадцять, волосся заплетене у дві коси, обличчя серйозне й худе.

Праворуч стояв босий хлопчик. Кольору футболки чорно-білий знімок не передавав, зате на лівому плечі була пришита світла квадратна латка. Така сама — на одязі дитини біля автобусної зупинки.

На звороті бабуся написала: «Проводи, 16 червня 1974». Нижче починалися імена. Частину змило, частину хтось старанно вишкріб лезом. Останній рядок зберігся:

«Петрик Яковенко — не перейшов».

— Офіційно село затопили в серпні, — сказав Данило.

— А це червень. Русальний тиждень того року був у червні.

Я знала обряд лише з бабусиних уривчастих пояснень. Після Трійці не ходити самій до річки, не полоскати білизну ввечері, в четвер лишити на воротях тканину. У Києві все це зменшилося до етнографії, яку згадують на виставці або в підписі до музейної сорочки. Бабуся ніколи не казала, що сама виходила на проводи.