Розділ 12

— Не торкайся, — сказав Данило.

— Я й не збиралася.

Із рюкзака я дістала рукавички, пробірку й безконтактний термометр. Поверхня листя мала дев’ять і три десятих градуса. Вода, що зібралася на бетоні, — дев’ять і одну. Той самий показник надсилав 7-ЯС-04.

Данило присів біля хвіртки й оглянув землю. Пилюка зберегла наші сліди від машини, тонкі котячі лапи й відбиток велосипедного колеса з вулиці. За парканом до вінка не вів ніхто.

— Його могли перекинути згори, — припустив він.

— І він сам зав’язався на дроті.

— Я не сказав, що версія добра.

Пані Галина відповіла після третього виклику. На задньому плані кудкудакали кури, а сама сусідка дихала так, ніби бігла до телефона через увесь город.

— Мар’янко, я хвіртку не відчиняла, присягаюся. Учора ввечері полила півонії з вашої бочки й замкнула. Вінка не було. Що, заліз хтось?

— Поки не знаю. Не заходьте до нас, будь ласка. А якщо побачите незнайомих біля хати, то одразу ж зателефонуйте.

— Та які тут незнайомі? Зранку тільки ваш Данило проїхав, а тепер ви.

Я подивилася на нього.

— Коли він проїхав?

— Та не сьогодні. Я ж кажу — зранку. Може, торік зранку, може, позаторік. У мене тепер усі дні однакові, поки коліна не болять.

Пані Галина образилася на мою буквальність, але погодилася не приходити. Розмова закінчилася довгим нагадуванням про банку меду в сінях: гречаний, не зацукрився, треба забрати, бо шкода.

Данило зняв вінок у рукавичках і поклав у чистий пакет. Стебла були зв’язані вузькою смугою полотна. Не відірваною абияк: краї підрубали дрібним ручним швом, а на одному кінці червоною ниткою вишили два знаки. Перший нагадував літеру «П», другий майже розпустився.

— Бачив таке? — запитала я.

— Ні. Твоя бабуся підписувала рушники повним ім’ям, щоб сусідки не переплутали після прання. Великими літерами, на найвиднішому місці.

У голосі прозвучала усмішка. Йому справді було що згадувати про бабусю — дрібниці, до яких я не мала доступу. Дванадцять років я приїздила двічі на рік, потім рідше. Привозила ліки, новий телефон, теплу ковдру й роздратування на кожне запитання, коли повернуся. А от Данило тим часом лагодив дах.

Замок на вхідних дверях не пошкодили. Пломба, яку я наклеїла після останнього приїзду, також трималася. Відчинивши, я не заходила, доки не сфотографувала поріг і підлогу.

У сінях пахло сухою м’ятою, пилом і яблуками, хоча торішні яблука давно згнили б. На цвяху висіла бабусина коричнева хустка, під лавкою стояли гумові калоші. Килимок біля дверей зсунувся на долоню, а на лінолеумі лишилася світла смуга. Оце й була єдина ознака руху.

Данило ввімкнув ліхтарик на телефоні.

— Електрику не відрізали?

— Плачу щомісяця. Автомат має бути на веранді.

Він безпомилково відчинив вузьку шафку за фіранкою, підняв другий вимикач зліва. Під стелею засвітилася лампа.

— Ти навіть пам’ятаєш, який автомат.

— Підписував їх сам. Лідія Петрівна одного разу вирішила перевірити запобіжник ножем.

— І ти приходив рятувати будинок.

— Спершу її. Будинок чекав до ранку.

Кімнати не виглядали покинутими. Радше чекали на господиню, яка затрималася в поліклініці: окуляри лежали на газеті, у серванті стояла чашка з відбитим вушком, на спинці крісла висів вовняний жилет. Пані Галина витирала пил, але не пересувала речей. Навіть календар залишився відкритим на місяці, коли бабусю відвезли до лікарні.

Я пройшла будинком, перевіряючи вікна й замки. Данило тримався позаду й не торкався нічого без запитання. У маминій колишній кімнаті двері заїли. Він підставив плече, натиснув унизу, де розбухла дошка, і стулка піддалася.

Ліжко було застелене рожевим покривалом. На письмовому столі стояла моя шкільна фотографія: одинадцятий клас, біла сорочка, волосся зібране так туго, що брови здавалися вищими. Поряд — Данило біля мотоцикла, молодий, худий, у чорній футболці. Знімок хтось обрізав по краях, щоб умістився в маленьку рамку.

— Цього фото я раніше не бачила, — сказала я.

— Я теж. До цієї кімнати Лідія Петрівна мене не пускала, а без неї я не заходив.

— Дивно. Фото вона явно ставила не для себе — з ліжка його майже не видно.

На звороті рамки бабусиним почерком було виведено: «Перед Мар’яниним від’їздом». Ні дати, ні пояснення. Фото зробили за тиждень до маминого зникнення, біля ремонтної майстерні. Я тоді ще злилася, бо Данило забруднив мастилом мою спідницю, а він сміявся й обіцяв випрати власноруч.

Пляма так і не відіпралася. Я носила спідницю в Києві ще два роки.

— У тебе зараз хтось є? — запитала я, не повертаючись.

Тиша за спиною стала уважною.

— Ні. З Оленою ми розійшлися ще два роки тому.

— Я побачила дитяче коло в машині й подумала, що ти, можливо, одружився. Питати тоді було незручно.