Розділ 11

За парканом станції проїхав ранковий автобус. У салоні сиділи троє людей, усі повернули голови до подвір’я з рятувальними машинами. Новина вже рухалася селищем швидше за будь-яке офіційне повідомлення.

— Чому ти пірнав до церкви? — запитала я.

— Бо бачив, куди вони рушили. І тому, що твоя мама несла полотно. Коли вода піднялася, згорток лишився на огорожі біля кладовища. Порожній.

— Де він тепер?

— Твоя бабуся забрала.

— Бабуся знала, що ти бачив маму?

— Здогадалася. Вона знайшла мене на березі під ранок.

Відповідь лягла між нами ще одним доказом чужої змови, хоч я розуміла: шістдесятирічна жінка, яка за одну ніч втратила доньку, могла думати не про моє право на інформацію. Розуміння не робило минуле чеснішим.

Бабусина хата в Рудні стояла замкнена майже два роки. Після похорону я приїздила ще раз — забрала документи, зимове пальто, фотографії мами й коробку листівок. Решту відклала до часу, коли вистачить сили перебрати чуже життя по чашках, рушниках і банках із ґудзиками. Сили не з’явилося. Податок і світло я платила автоматично, а сусідка пані Галина провітрювала кімнати й косила траву за домовленістю.

— Якщо бабуся забрала згорток, він може досі лежати в хаті.

— Може. Але де саме вона його сховала, я не знаю.

Надто швидко. Я звузила очі.

— Проте в хаті ти бував після мого від’їзду.

Данило провів рукою по обличчю. Щетина зашурхотіла під долонею.

— Бував. Спочатку часто, останніми роками — коли бабуся кликала щось полагодити.

— Мар’яно, якщо ми зараз почнемо з’ясовувати все на цих сходах, до Рудні доїдемо ввечері.

— Це спроба змінити тему?

— Спроба довезти нас обох живими. Я не спав майже добу. Ти, здається, також. Сергій чергуватиме дві години, я посплю сорок хвилин, і поїдемо. Твою машину лишимо тут: праве заднє колесо майже порожнє.

Я обійшла позашляховик. Данило не перебільшував. У протекторі стирчала тонка іржава скоба, колесо вже помітно осіло.

— Міг сказати раніше.

— Побачив, коли ти приїхала з пошуку.

— І вирішив, що краще мовчки скласти за мене маршрут?

— Вирішив, що краще поставити запаску після сну, а не влучити домкратом собі в ногу. Якщо хочеш їхати зараз, викличемо таксі.

Його спокій дратував, але не був неправдою. Я подзвонила пані Галині, попередила, що приїду, й попросила поки не заходити до хати. Потім написала керівникові коротке службове повідомлення про аномальні показники та потребу розширити перелік даних. Фотографії постатей не додала.

Данило заснув у кімнаті чергових. Цього разу зняв взуття й поставив будильник на сорок хвилин. Я працювала в диспетчерській із сирими даними, які встигла завантажити до Павлового приходу.

Лінія сигналу 7-ЯС-04 не була випадковою. Точки йшли старою дорогою зі швидкістю приблизно два кілометри на годину, зупинялися біля школи, гаю та місця, де знайшли Юлин телефон. Дані температури збігалися з холодними силуетами на тепловій карті. Пристрій не рухався. Система позначала передній край чогось, що мало власну глибину й не зважало на сучасний рельєф.

Рівно о восьмій тридцять лінія завмерла біля церкви.

До Рудні ми виїхали трохи по дев’ятій. Данило вмився, перевдягнув футболку й віддав Сергієві письмові вказівки щодо огорож. На подвір’ї вже чекали двоє журналістів і чоловік із металошукачем. Поліцейський записував їхні дані.

У пікапі пахло водолазною гумою, кавою та сосновим освіжувачем. За пасажирським сидінням лежала складена ковдра, аптечка й дитяче помаранчеве коло з намальованою качкою.

— Твоє? — запитала я, показавши на коло.

Данило завів двигун.

— Станційне. Вчора знімали з катера й не занесли.

Відповідь була звичайною, однак я встигла помітити коротку затримку. Колись ми планували речі, про які соромилися говорити прямо: мою кімнату в гуртожитку, його вступ на заочне, спільний тиждень у Карпатах, якщо назбираємо грошей. Про дітей не говорили. У сімнадцять років майбутнє й так здавалося безмежним, не було потреби заселяти його конкретними людьми.

Тепер я не знала, чи хтось чекає Данила вдома.

Запитати не змогла. Після допиту про зниклу матір це було б надто особисто — безглузда межа, яку я все одно відчула.

Дорога до Рудні пролягала між сухими полями. Соняшники стояли низькі, з дрібним листям, земля під ними посвітліла до сірого. На узбіччях продавали полуниці в пластикових відрах, а біля одного столика жінка поливала ягоди водою з пляшки, щоб блищали.

— Бабуся часто тебе кликала? — запитала я.

— Спочатку — щотижня. Треба було підлатати дах, перенести дрова, полагодити насос. Потім навчилася телефонувати тільки тоді, коли справді не могла сама.

— Мені вона казала, що допомагає сусідчин онук.

— Пані Галина вважала мене майже онуком. Можливо, це не була брехня.