Розділ 10

Сергій провів пальцем від жовтого трикутника до позначки церкви.

— За двадцять хвилин? Навіть якби той датчик відірвало, течії тут майже немає.

— Самого датчика може не існувати, — сказала я. — Ми бачимо лише номер, який система прив’язує до пакета даних.

На екрані з’явився новий показник: дев’ять градусів. На станційному термометрі було двадцять шість, і температура швидко піднімалася разом із сонцем.

Я відкрила журнал передавання. Сигнал надходив не з одного місця. Координати змінювалися дрібними ривками, лишаючи ламану лінію вздовж старої дороги. Глибина трималася на трьох метрах, хоча на останній точці до церковного даху було щонайменше шість, а до ґрунту — дев’ять.

— Воно міряє не те, що під ним, — сказав Сергій.

— Або система підтягує чужі дані. Потрібні сирі пакети, схема старої мережі й журнал міграції обладнання після реконструкції.

— Людмила дасть, — озвався Данило.

— Людмила нічого не дасть без погодження керівника.

Павло Крамар стояв у дверях станції. Сорочка на ньому була свіжа, з рівними згинами від упаковки, проте обличчя мало той самий сірий відтінок, що й у людей після безсонної ночі. Він зайшов, прикрив за собою двері й простягнув руку до планшета.

Сергій не віддав.

— Це матеріали пошуку.

— Я бачу, чиї це матеріали. Хочу зрозуміти, чому їх уже обговорює пів селища.

— Бо Юлю привезли до станції на очах у поліції, швидкої та працівників ранкової зміни, — відповів Данило. — Не кажучи вже про дві тисячі людей, які дивилися її ефір.

Павло перевів погляд на сина, але сперечатися не став. Узяв планшет, коли Сергій сам подав його, збільшив теплове зображення. Побачивши дві лінії холодних постатей, він не запитав, що це.

— Дрон несправний.

— Тоді дуже вибірково, — сказав Сергій. — Нас, машини й собаку він бачить правильно.

— Відвезеш на діагностику. Запис нікому не передавати, крім поліції.

— Поліція вже має копію, — сказав Данило.

Роздратування на Павловому обличчі тривало не довше секунди. Він повернув мені планшет і помітив відкритий журнал пристрою.

— Вимкни цей шар.

— На якій підставі?

— На тій, що він тягне помилкові дані в робочу систему.

— Помилкові дані треба позначити й дослідити. Хтось переніс старий ідентифікатор у нову мережу, а тепер він надсилає пакети з коректними часовими мітками. Це або серйозна вразливість, або навмисне втручання.

— Мар’яно, за ніч зникла людина. Внизу провели несанкціоновану трансляцію, після якої туди поїдуть десятки шукачів пригод. Мені зараз бракує ще лише публічного повідомлення про прилад-привид.

— Я не збираюся робити публічних повідомлень. Мені потрібна документація.

— Отримаєш після обіду.

— Первинні журнали скидних затворів також?

— Усе, що стосується твого обстеження.

Формулювання залишало йому достатньо простору, щоб вирішити, що саме стосується моєї роботи. Павло вже повернувся до виходу, коли я збільшила позначення під номером пристрою.

— Що означає «ЯС»?

Він затримав руку на дверній ручці.

— Старі Ясенці, очевидно.

— Учора ви сказали, що це може бути геодезичний репер.

— Учора я побачив його вперше за багато років.

Не вперше взагалі. Данило також почув різницю. За моєю спиною ледь чутно рипнув ремінь його годинника.

— До десятої перекрийте всі спуски, — наказав Павло. — Без погодженого плану до церкви ніхто не пірнає.

— План буде, — сказав Данило.

— Я сказав: погодженого.

Двері зачинилися.

Сергій дочекався, поки батьків позашляховик рушить від станції.

— Я правильно зрозумів, що сьогодні маю діагностувати справний дрон?

— Спершу виспишся, — відповів Данило. — Потім перевіриш акумулятори й збережеш три копії запису. Одну віддаси слідчому, другу залишиш у сейфі. Третю — мені.

— А батькові?

— Він щойно сказав нікому не передавати, крім поліції.

Сергій поглянув на мене, вирішуючи, чи можна всміхнутися. Не став. Зібрав планшет і пішов у диспетчерську.

Ми з Данилом залишилися на ґанку. Між плитами проросла дрібна споришева трава. Ранкова вода з кондиціонера збігала під водостік і живила одну густу зелену пляму посеред вигорілого подвір’я.

— Ти не договорив про ту ніч, — нагадала я.

— Пам’ятаю. Сідай, це не на дві хвилини.

Данило сів на край бетонної сходинки. Свою кружку він так і не допив, і його кава охолола, на поверхні плавало розчавлене зернятко кардамону. Я лишилася стояти.

— Тієї ночі вода теж відступила, — почав він. — Не так сильно, як зараз. Відкрився шмат дороги біля старого кладовища. Твоя мама пішла з дому після одинадцятої. Я побачив її випадково.