Розділ 9

Юлю знайшли о пів на шосту ранку.

Не в Старих Ясенцях і не біля води — вона лежала у житі за селом Рудня, майже за шість кілометрів від автобусної зупинки. Тракторист помітив білу пляму в зеленому полі, зупинився й викликав швидку.

Повідомлення прийшло, коли я сиділа на розкладачці в кімнаті чергових і намагалася випити каву. Напій віддавав горілим пластиком. Після першого ковтка я зрозуміла, що порошкові вершки згорнулися, проте продовжила пити: іншого джерела кофеїну на станції не було.

Данило спав за стіною рівно двадцять хвилин. Я бачила, як він ліг, не роззуваючись, прикрив очі передпліччям і відразу перестав реагувати на голоси в коридорі. Коли Сергій гукнув із диспетчерської, Данило підвівся ще до другого слова.

— Жива? — одразу запитав він.

— Дихає. Переохолодження, судоми. Бригада везе до районної.

— Чому в районну? Нехай спершу заїдуть сюди.

— Уже розвернули. Поліція хоче, щоб ми впізнали речі й підтвердили, що це вона.

Данило глянув на мене. Сон залишив на його щоці червону смугу від рукава. Побутова деталь чомусь подіяла сильніше за нічні дотики й уривчасті зізнання: на мить переді мною стояв не керівник рятувальників і не син Павла Крамаря, а втомлений чоловік, який не встиг навіть зняти мокрі шкарпетки.

— Можеш залишитися тут, — сказав він. — Я подзвоню, щойно її привезуть.

— Після того, що вона сказала в полі, я все одно не всиджу за стіною.

— Тоді вдягни нормальну куртку. У тебе руки тремтять.

— Від цієї гидоти, — я підняла паперовий стаканчик. — Не від холоду.

Данило зазирнув у мій паперовий стаканчик, понюхав і забрав.

— Від цього навіть у мертвого руки затремтять.

— У тебе є щось краще?

Він відкрив нижню шухляду столу, дістав металевий термос і чисту кружку. Кава виявилася чорною, без цукру, з легким запахом кардамону.

— Ти ж клав дві ложки цукру навіть у чай, — сказала я після ковтка.

— Років десять тому перестав. Стоматолог пояснив переконливіше за всіх, хто намагався до нього.

Не мало значення, коли Данило перестав пити солодку каву. Проте в цьому простому знанні про нього була прогалина завдовжки в шістнадцять років, і я раптом відчула її всю. Не одним великим болем, а десятками дрібниць: інша кава, шрам на долоні, запасний одяг у шафі, ключі від пікапа на карабіні. Життя, якого я не бачила.

Він тим часом дістав зі стінної шафи сіру флісову куртку.

— Вона чиста, щойно після прання.

— Чия вона?

— Станційна. Ми тримаємо для потерпілих.

Куртка була завелика і пахла пральним порошком, та я все одно вдягнула, не сперечаючись. Щоправда, рукави довелося двічі підгорнути.

— Дякую. Поверну після лікарні.

— Кинеш у шафу для прання, цього досить.

Між нами вперше за ніч запанувала не ворожа пауза.

За вікном сіріло. На столі лежали карти, батарейки, упаковки бинтів і чийсь недоїдений бутерброд. Данило сперся стегном об край, тримаючи власну кружку обома руками.

— У мене зберігся твій номер, — сказав він. — Я кілька разів доходив до кнопки виклику і відкладав телефон.

— Щоразу траплялося щось невідкладне чи просто не знаходилося першої фрази?

— Щоразу розумів, що не знаю, з чого почати.

— Можна було почати з правди. Наприклад, із того, що ти бачив маму біля води.

Данило покрутив кружку, стежачи, як темна кава доходить до самого краю.

— Можна було. Я цього не зробив.

Він не виправдовувався. Через це говорити різко ставало важче, хоча пробачати я не збиралася.

До станції під’їхала швидка, і ми вийшли на ґанок.

Юля лежала на ношах під кількома ковдрами. Волосся злиплося від води, губи посиніли. На ній була довга лляна сорочка з червоною вишивкою по коміру — зовсім не та сучасна біла, яку ми знайшли в гаю. Босі ступні вкривали дрібні порізи й чорна земля.

— Температура тридцять чотири й сім, тиск низький, — доповіла фельдшерка. — Кашляє водою. Не блює — саме відкашлює. Дихання нестабільне.

— Вода прісна? — запитала я.

Жінка подивилася на мене з подивом.

— На смак перевіряти не стала.

— У полі немає каналу чи ставка, — пояснив поліцейський, який приїхав слідом. — Найближча вода — меліоративна канава за кілометр. Суха.

Юля раптом розплющила очі.

Від ранкового світла її зіниці звузилися в маленькі чорні крапки. Вона розфокусовано подивилася спершу на Данила, потім на фельдшерку. Потім знайшла поглядом і мене.

— Ви не принесли.

Голос був слабкий, але свідомий.

Я підійшла ближче.

— Що саме?