Розділ 8

Справжній Данило озвався по рації:

— Друга група, де ви? Відповідайте.

Сергій натиснув кнопку так сильно, що пластик рипнув.

— Північний край гаю. У нас… стороння особа. Може імітувати голоси. Не заходьте без мотузки.

Мовчання тривало секунду.

— Виходьте на дорогу тим самим маршрутом. Не розділяйтеся. Ми йдемо назустріч.

Цей голос був живим. У ньому чулося дихання, злість і стриманий страх.

Ми забрали обидві сорочки. Першу Сергій склав до пакета, другу не став знімати голими руками — зрізав гілку разом із тканиною. На зворотному шляху з темряви ще двічі кликали мене. Спершу мама, потім бабуся. І обидва голоси звучали значно переконливіше, аніж копія Данила.

Мама розгублено просила не залишати її саму.

Я йшла, не обертаючись, дивлячись лише на світловідбивну смугу на Сергієвій спині.

Біля дороги нас зустрів Данило. На ньому був власний жилет, звичайний і справжній, зі зламаною застібкою, що трималася на чорній стяжці. Той, що висів у гаю, виявився старішим, іншої моделі, вигорілим майже до жовтого.

— Усі цілі? — запитав Данило.

Сергій кивнув і показав пакети. Данило торкнувся мого плеча, перевіряючи швидше поглядом, ніж руками. Я відступила.

— Хто кликав тебе? — спитав він.

— Ти. Потім мама й бабуся.

Його пальці стиснули ремінь ліхтаря.

— Що сказали?

— Мама просила не залишати її саму. Твоя копія стверджувала, що знайшла Юлю.

— Ти пішла?

— Як бачиш, ні.

Данило кивнув. Рух вийшов майже непомітний, але в ньому було стільки полегшення, що злість, яку я берегла для нашої розмови, на мить похитнулася.

Друга група привела пошукового собаку. Вівчарка взяла запах із Юлиної сорочки, пройшла вздовж дороги, завернула до колишньої школи й раптом сіла. Далі йти відмовилася, скиглила і ховала морду під руку кінолога.

А серед дерев тепловізор показував холодні плями. Вони рухалися паралельно пошуковій лінії, зберігаючи відстань, хоча на звичайній камері не було нічого.

До третьої ночі ми перевірили гай, руїни школи й найближчі підвали, проте Юлю не знайшли. На берег приїхали поліція та швидка, згори світили потужні прожектори. Старі Ясенці знову виглядали звичайним оголеним дном — небезпечним, брудним, але позбавленим освітлених хат і жіночих постатей.

Пошук зупинили до світанку. І зовсім не через жіночі постаті чи голоси, принаймні офіційно — у протоколі записали нестійкий ґрунт, обмежену видимість і ризик провалів. Формулювання були правильні. Та жодне не пояснювало, куди поділася людина на відкритій місцевості.

Біля пікапа Данило подав мені пляшку води.

— Поїдеш у готель. Сергій відвезе.

— Ми мали поговорити нагорі.

— Поговоримо.

— Коли? Ще через шістнадцять років?

Він озирнувся. Поблизу працювали люди, поліцейський фотографував знайдені речі, кінолог поїв собаку з долоні. Розмовляти тут про мертву жінку з відео справді було не найкращою ідеєю. Та я знала Данила достатньо, щоб відрізнити обережність від втечі. І от зараз він конкретно шукав, куди відступити.

— Ти бачив маму раніше, — сказала я тихіше. — Не на записі. Тоді.

Данило дивився кудись поверх мого плеча, на темне дно.

— Я не впевнений, що бачив саме її.

— Але бачив когось.

— Так.

Від його «так» остання ніч нашої дружби раптом змінила обриси. Змінився й ранок після маминого зникнення, коли Данило дивився мені в очі й повторював поліцейську версію.

— Ти сказав поліції, що нічого не бачив.

— Знаю.

— Мені ти сказав те саме.

— Мар’яно, не тут.

— Місце тобі не підходить?

— Не підходить те, що Юля досі там. — Він нарешті подивився на мене. — І те, що хтось уже двічі кликав тебе голосами людей, за якими ти підеш. Я розповім. Але не зараз, коли ми обоє не спали майже добу й навколо десятеро сторонніх.

Це звучало розумно. Я ненавиділа його за розумність майже так само, як за мовчання.

— О десятій на рятувальній станції, — сказала я. — Якщо до того часу Юлю не знайдуть. Якщо знайдуть — після пошуку. Але сьогодні.

Данило кивнув.

З боку водосховища долинув низький протяжний звук.

Не людський голос — метал. Дзвін. Він ударив один раз, потім іще. На греблі ніхто не бив на сполох — прожектори не змінили напрямку, люди продовжували працювати, та Данило повернувся до води так швидко, що вдарився плечем об відчинені дверцята.

Дзвін лунав із затопленої церкви.

— Це вже було? — запитала я.

Він не відповів.

Після третього удару на старій дорозі з’явилися постаті. Далеко, за межею світла, вони стояли впоперек асфальту довгою нерухомою лінією.

Коли прожектор повернувся в той бік, дорога спорожніла.