Розділ 5

Посилання прийшло від Данила за кілька секунд.

На заставці каналу Юля стояла біля автобусної зупинки, усміхнена й освітлена останнім сонцем. За її плечем синіли літери «Старі Ясенці». У кутку екрана світився червоний значок прямої трансляції, і кількість глядачів наближалася до двох тисяч.

— Вона зараз там? — запитала я, притиснувши телефон плечем і натягуючи кросівки.

— Почала дванадцять хвилин тому. Сергій уже їде з бази. Я буду біля готелю за три.

— У мене машина.

— Дорогу перегородили бетонними блоками. У пікапі є ключ від технічного проїзду.

Він від’єднався, не чекаючи відповіді.

Я схопила рюкзак і вибігла в коридор. На сходах увімкнула трансляцію зі звуком.

— …тут досі зберігся асфальт, — розповідала Юля, повільно ведучи камерою вздовж дороги. — І це, мабуть, найдивніше відчуття. Розуміти, що люди колись ходили нею до школи, на автобус, у гості, а потім понад пів століття тут плавала риба.

Вона говорила без награного шепоту й театральних пауз. Схоже, справді намагалася знімати нормальний матеріал. Поряд у кадрі нікого не було.

— Я зараз підійду до перших будинків, але всередину заходити не буду. Це небезпечно й, чесно кажучи, неправильно. Якщо ваш дім опинився під водою, напишіть у коментарях. Можливо, ми зможемо записати окрему розмову з колишніми мешканцями.

У фойє готелю телевізор показував футбольний матч без звуку. Порожня стійка адміністратора була завалена рекламними буклетами майбутнього комплексу: катання на сапах, риболовля, «таємниці затопленого Полісся». На одному з фото намальована церква здіймалася з води під неприродно великим місяцем.

Пікап загальмував біля входу, коли я вискочила надвір. Данило відчинив пасажирські двері зсередини.

— Дивись далі. Якщо впізнаєш місце, кажи.

— Я не жила у Старих Ясенцях.

— Твоя мати показувала нам фотографії. Ти краще пам’ятаєш хату, ніж я.

Це було правдою, якої не хотілося торкатися просто зараз. Я сіла, поставила рюкзак під ноги. Данило рушив ще до того, як ремінь устиг клацнути.

На трансляції Юля дійшла до перехрестя. Сонце вже сховалося за деревами, проте зображення залишалося достатньо світлим. Праворуч лежали фундаменти двох будинків. Ліворуч із мулу виступав ряд бетонних стовпців.

— Тут мала бути вулиця Лугова, — сказала я. — Якщо зупинка стоїть на старому місці.

— Стоїть на старому місці. Я бачив фундамент під водою.

— Пірнав тут?

Данило мовчки перемкнув передачу. Пікап підкинуло на вибоїні, і моє плече вдарилося об дверцята.

— Точно ж пірнав. І коли ти взагалі встиг?

— За шістнадцять років — багато разів.

— Ти шукав мою маму?

Його руки на кермі напружилися. У світлі панелі став помітний білий рубець упоперек правої долоні.

— Не тільки її. У водосховищі щороку хтось тоне.

Відповідь була логічною і водночас не відповідала на запитання. Я вже відкрила рот, та в телефоні Юля раптом замовкла.

Камера хитнулася.

— Ви чули?

Коментарі побігли швидше. Хтось написав про спів, хтось — про дитячий сміх, проте мені через динамік долинало тільки шарудіння вітру й нерівне Юлине дихання.

— Тут нікого немає, — сказала вона тихіше. — Мабуть, звук із берега.

Позаду неї засвітилося вікно.

Я наблизила зображення двома пальцями. На місці, де хвилину тому лежав низький фундамент, тепер стояла хата. Звичайна поліська оселя під темним дахом, із трьома вікнами на фасаді. Жовте світло падало на клумбу біля ґанку. Над дверима зеленіли свіжі березові гілки.

— Даниле, ти також бачиш хату?

— Бачу. І це не старий запис: я щойно подзвонив Юлі. Виклик проходить, вона не бере.

— Ні. Я подзвонив їй. Виклик проходить, вона не бере.

Під колесами загриміли плити технічного проїзду. Попереду блимав синій маячок іншої машини.

Юля повільно повернулася до хати. Разом із нею поплив і кадр. За освітленим вікном рухалися люди — кілька жіночих постатей. Одна піднесла руки до голови, ніби розпускала волосся. Інша поставила на стіл миску.

— Я не знаю, що це, — сказала Юля. Голос уже тремтів. — Тут були руїни. Ви ж самі бачили. Я нічого не монтувала, чесно…

Із темряви хтось покликав її на ім’я.

Не голосно. По-домашньому, з тією інтонацією, якою кличуть вечеряти людину, що затрималася у дворі.

Юля зробила крок до ґанку.

— Не йди, — мимоволі сказала я до екрана, хоча почути мене вона не могла.

Жіночий голос повторив:

— Юлечко, ходи. Вже все готове.

Юля здригнулася.

— Це моя бабуся.

У коментарях хтось запитав, чи живе бабуся в селі. Юля піднесла руку до рота.

— Вона померла торік.

Трансляція урвалася.

Данило вилаявся й натиснув на газ.