Розділ 2

Я різко обернулася.

На повороті стояв чоловік у темно-синіх робочих штанях і світлій футболці. Помаранчевий рятувальний жилет він ніс у руці, а рацію закріпив на поясі. Сонце било йому просто в обличчя, та він не мружився — лише дивився на мене так, ніби я з’явилася тут без жодного попередження, хоча копію робочого листа мали отримати всі місцеві служби.

У сімнадцять Данило був худорлявим, різким у рухах і завжди трохи скуйовдженим. Тепер його важко було сплутати з хлопцем, якого я пам’ятала, але ще важче — не впізнати. Змінилася постава, лінія щелепи стала жорсткішою, біля правої брови з’явився короткий шрам. Волосся він стриг майже так само, як колись, і ліве пасмо знову впало на лоб, поки Данило спускався нерівною дорогою.

Побачивши це пасмо, я згадала смак дешевої м’ятної гумки й дерев’яний причал, теплий після довгого дня. Спогад виник без дозволу, до найменшої подробиці. Я відсунула його, як непотрібне повідомлення на екрані.

— Мар’яно.

За шістнадцять років голос також змінився. Не разюче — став нижчим, спокійнішим. Так говорять люди, яких повинні слухатися в небезпечній ситуації.

— Даниле.

Він зупинився за кілька кроків. Погляд ковзнув по моїй панамі, рюкзаку, планшету в руці, наче Данило перевіряв, чи я справжня і чи надовго.

— Ти приїхала сама?

— Ні, що ти. Зі мною водій, охоронець і духовий оркестр. Вони чекають за машиною, хіба не бачиш?

Жарт вийшов сухішим, ніж я хотіла. У минулому Данило засміявся б і відповів чимось не менш дурним. Тепер лише коротко видихнув через ніс.

— Доступ на дно перекрили вчора. Тут уже двоє провалилися у старий льох. Одного з них діставали майже чотири години.

— Бетонний блок посунули. Я вирішила, що для робочої групи.

— Робоча група мала спершу заїхати на гідровузол.

— У листі зазначено обстеження берегової зони до наради. Тож логічно, що я й почала з берегової зони.

На мить його рот стиснувся знайомим рухом. Саме так Данило колись реагував, коли розумів, що сперечатися зі мною доведеться довго.

— Та машина біля огорожі твоя?

— Службова.

— Піднімемо її нагору. Після обіду ґрунт розм’якне під сухою кіркою, можеш не виїхати.

— Я закінчу огляд цієї ділянки й підніму.

Данило глянув повз мене, на зупинку.

Його обличчя змінилося не відразу. Спершу зникло роздратування, потім напружилися плечі. Він перекинув жилет на іншу руку й рушив швидше.

— З ким ти говорила?

Я повернулася до лавки.

Хлопчика не було.

На бетонному сидінні лежав недоплетений вінок. Остання волошка трималася на одному перегнутому стеблі й повільно випростовувалась, наче пальці, що її затискали, лише щойно розімкнулися. Кілька синіх пелюсток прилипли до намулу.

Від задньої стіни зупинки до лавки тягнулися мокрі сліди босих ніг. Спершу мені здалося, що хлопчик підійшов до бетону й десь прослизнув назовні, хоча в суцільній плиті не було навіть щілини. Тоді я роздивилася пальці на відбитках — вони були спрямовані до лавки.

Якщо вірити слідам, дитина не пішла крізь стіну. Вона прийшла звідти.

— Хлопчик, років дев’яти. Сказав, що прийшов із бабусею. Світленький такий, у зеленій футболці. Ти хіба не бачив, коли підходив?

— Ні. Коли я підійшов, ти вже була тут одна.

Данило поставив жилет на лавку й присів біля слідів. Торкнувся двома пальцями темної плями, розтер воду. Потім підніс руку до носа.

— Де він подівся?

— Якби я бачила, не ставила б це запитання подумки.

— А ти давно тут стоїш?

— Хвилин п’ять. Може, сім.

Він підвівся й обійшов павільйон. За ним починався крутий спуск до старого кювету, порослого очеретом. Заховатися там дитина могла, але спуститися непомітно — навряд. Сухі стебла стояли нерухомо.

До того ж, між двома найближчими стеблами біліла розтягнута павутина, і жодна її нитка не обірвалася.

Данило натиснув кнопку рації.

— Сергію, перевір огорожу і верхню дорогу. На дні стороння дитина, хлопчик приблизно дев’яти років, зелена футболка, босий. Міг піти до берега.

Рація зашипіла.

— Та твою ж, звідки там дитина?

— Якби знав, не просив би перевірити.

Відповідь прозвучала різко, але без театральної таємничості. Данило прибрав рацію й подивився на вінок.

— Він дав його тобі?

— Не встиг. Плів і розповідав, що їх мають провести додому.

— Їх?

— Так він сказав.

Між нами зависло запитання, яке не хотіло вкладатися ні в службову інструкцію, ні в звичайну розмову двох людей, що не бачилися шістнадцять років.