Розділ 7

Телефон згас у мене в руках.

Не розрядився — екран просто почорнів, хоча індикатор кілька секунд тому показував сорок відсотків. Я натиснула бічну кнопку. Нічого. Спробувала ще раз, довше, і відчула під пальцями холод. Корпус був такий, ніби його щойно витягли із зимової води.

— Дай сюди. — Сергій загорнув телефон у край жилета й поклав до сумки для речових доказів. — Нагорі подивимося.

Данило стояв за пів кроку від нас. Світло налобного ліхтаря падало в землю, тому обличчя лишалося в тіні.

— Ти її впізнав, — сказала я.

— Зараз шукаємо Юлю.

— Це не відповідь. Ти її теж впізнав.

— Знаю. Поговоримо нагорі.

Відкладена розмова була кращою за брехню, та ненабагато. Я хотіла змусити його сказати все тут, поміж затоплених фундаментів, поки з темряви долинав сміх і кожен із нас бачив те саме. Хотіла настільки сильно, що знадобилося кілька секунд, аби згадати про зниклу дівчину.

Сергій уже зв’язувався з другою групою. Данило відійшов до краю дороги й прислухався.

— Юлю! — покликав він знову.

З вербового гаю відповіла літня жінка:

— Даню, а ти чого так пізно?

Голос був теплий, невдоволений, майже лагідний. Данило опустив голову. Сергій глянув на нього, проте нічого не запитав.

— Хто це? — тихо озвався молодший рятувальник.

— Ніхто. Не відповідайте, — наказав Данило. — Імена більше не кличемо. Працюємо секторами.

Він роздав завдання так, ніби нічого незвичайного не сталося. Сергій із напарником мали перевірити перехрестя і школу. Ми з Данилом — край гаю та старий двір, де востаннє зафіксували сигнал Юлиного телефона. Друга група перекривала виходи до води.

— Я піду із Сергієм, — сказала я.

Данило коротко глянув на мене.

— Добре. Тримайся в центрі лінії.

Він не заперечив і не спробував пояснити своє рішення. Від цього стало ще гірше. Я приєдналася до Сергія, залишивши Данила з молодшим рятувальником.

Ми зайшли в гай.

Верби росли тут до водосховища. Стовбури за десятиліття потемніли й набубнявіли, але не згнили, а їхнє коріння тримало берег навіть після того, як берег опинився під водою. Між деревами стояв запах сирої деревини. Під ногами вже не хрускотів сухий мул — земля пружинила, у западинах збиралася вода.

Сергій ішов попереду з довгим щупом. Перед кожним кроком перевіряв ґрунт, обминав місця, де метал провалювався надто легко. Я трималася позаду і стежила за екраном планшета. Супутниковий сигнал смикався, координати перескакували на десятки метрів. Точка нашого місцеположення раз по раз опинялася то в гаю, то посеред затоки.

— У вас тут завжди так із навігацією?

— Біля гідровузла бувають перешкоди, але зараз координати кидає надто далеко. Радіозв’язок також поганий. — Сергій відсунув гілку. — Може, і з відео щось технічне? Монтаж, підміна сигналу?

— Прямий ефір ішов із затримкою менше хвилини. Технічно картинку підкласти можна, але тоді Юля заздалегідь знайшла фотографію мами, якої немає у відкритому доступі, підібрала жінку, схожу на неї в тридцять сім, відтворила сукню й каблучку, а потім залишила телефон і сама десь заховалася. Усе заради трансляції, яку вона навіть не встигла монетизувати.

Сергій відсунув щупом мокру гілку.

— Поки є версії, я мушу їх перебрати. Інакше доведеться записати в рапорт хату, яка виросла з фундаменту.

— Перебирай. Я роблю те саме.

За кілька метрів щуп дзенькнув об метал. Під шаром мулу лежала іржава сітка від старого паркану. До неї причепився клапоть білої тканини.

Сергій присвітив.

— Юлина сорочка?

Тканина була тонкою, сучасною, з фабрично обробленим краєм. Та сама велика біла сорочка, у якій Юля приїздила на гідровузол. Один рукав відірвано, проте ґудзики залишилися застебнутими.

Навколо не було крові чи слідів боротьби. На мулі відбилися тільки босі ноги. Дорослі, вузькі, приблизно Юлиного розміру.

Відбитки йшли між вербами й закінчувалися біля дерева, на нижній гілці якого висіла сорочка.

Ще одна. Ціла.

І не клапоть — справді друга така сама біла сорочка, теж застебнута на всі ґудзики. Рукави звисали обабіч стовбура, наче порожні руки. Тканина була мокра. Під нею в темній корі білів свіжий подряпаний знак: два кола, з’єднані короткою лінією.

Сергій підняв рацію.

— Даниле, знайшли одяг. Дві…

— Не називай його, — нагадала я.

Він вилаявся й натиснув кнопку знову.

— Перша група, прийом. Знайшли сорочку зниклої на північному краю гаю. Сліди губляться.

У рації зашипіло. Відповіді не було.

Зате позаду, там, звідки ми прийшли, Данило покликав:

— Мар’яно, сюди.

Сергій схопив мене за передпліччя раніше, ніж я встигла повернутися всім тілом.