Розділ 6

Біля огорожі на нас чекав Сергій. Він уже пересунув внутрішній блок і розмотував сигнальну стрічку. Ще двоє рятувальників готували ліхтарі та мотузки.

— Телефон пінгується біля старої Лугової, — повідомив Сергій. — Метрів шістсот від зупинки. Її оператор сидить нагорі, каже, що не встиг за нею. Пішов заряджати акумулятор, а вона почала ефір без нього.

Данило дістав із кузова каску й простягнув мені.

— На дно ти з нами не підеш. Залишишся тут, біля огорожі.

— Я знаю розташування маминої хати краще за більшість твоєї групи. Ти сам це сказав дорогою.

— На відео могло бути що завгодно.

— Але ти теж його бачив.

— І тому не хочу вести туди людину без пошукової підготовки.

— Не витрачай час. Або я йду з вами в касці, зі страховкою й ліхтарем, або за хвилину піду слідом без усього цього.

Сергій завмер із мотузкою в руках, спостерігаючи за нами. Данило кілька секунд мовчав. Потім забрав каску, підтягнув внутрішній ремінець під мій розмір і повернув.

— Не відходиш від мене. Ані на крок. Побачиш щось — спершу кажеш, потім рухаєшся.

— Домовилися. Не відходитиму.

— Я серйозно, Мар’яно.

— Я теж. Тож не витрачаймо час на повторний інструктаж.

Він застібнув на мені світловідбивний жилет. Пальці торкнулися шиї, коли поправляв ремінь каски. Рух був суто робочий, короткий, але тіло впізнало близькість раніше за пам’ять. Довелося відступити й удавати, що заважає рюкзак.

Ми спустилися вчотирьох. Сергій ішов останнім, позначаючи безпечний маршрут стрічкою. Світло ліхтарів ковзало по розтрісканому мулу, вихоплювало уламки цегли, гілки й іржавий посуд. Після заходу сонця повітря швидко хололо, а від води насувався туман — тонкий, ще прозорий. Неприродний після сухого спекотного дня.

Автобусна зупинка стояла на місці, та вінок із контейнера зник.

— Черговий каже, що кришку не відкривав, — повідомив Сергій, вислухавши рацію.

Данило присвітив усередину павільйону. На лавці залишилися волошки. Маленькі мокрі сліди босих ніг були й досі, хоча з моменту, коли тут була дитина, пройшло вже чимало часу. Такі саме свіжі.

І тепер вели не до стіни, а на дорогу — у бік Старих Ясенців.

— Дитячі? — запитав один із рятувальників.

— Можливо, — відповів Данило. — Не наступайте.

Ми рушили за ними.

На перехресті сліди змішалися з відбитками Юлиних кросівок — її маршрут легко читався в м’якому мулі. В одному місці вона зупинилася, розвернулася навколо себе, далі явно побігла.

Жодних слідів інших дорослих не було.

— До Лугової ліворуч, — сказала я.

Данило вже повертав. Старе знання місцевості збереглося в ньому краще, ніж він визнавав.

За сто метрів дорогу перетинала широка промоїна. Вода стояла на дні чорною смугою. Через неї хтось поклав дві дошки — сірі, оброслі по краях слизькими водоростями.

— Цього вчора не було, — сказав Сергій.

— Обійдемо, — вирішив Данило.

Я підняла ліхтар. За промоїною, на невеликому підвищенні, горіло вікно.

Цього разу хату бачили всі.

Один із рятувальників тихо вилаявся. Сергій перестав розмотувати стрічку.

Світло було не електричне — тепле, рухливе, наче всередині стояла гасова лампа. Біля ґанку біліли квіти. У темному дверному отворі з’явилася жінка й витрусила на порозі скатертину. Ми були надто далеко, щоб розгледіти обличчя, проте рух вийшов буденний, звичний. Жінка повернулася до кімнати й зачинила двері.

Вікно згасло.

Разом із ним зникла хата. На її місці залишився фундамент, повний каламутної води.

Кілька секунд ніхто не говорив.

— Продовжуємо пошук, — сказав Данило. — У воду не заходимо. Сергію, передай нагору: потрібна друга група й тепловізор.

Його спокій повернув усім можливість рухатися. Ми обійшли промоїну праворуч, де дорога піднімалася до колишньої школи. Юлині сліди вели просто до фундаменту.

Біля краю лежав телефон на стабілізаторі. Екран тріснув, трансляція припинилася, але камера ще працювала. Поряд валявся солом’яний капелюх.

— Юлю! — покликав Сергій.

Відповідь прийшла зліва, з боку вербового гаю.

— Я тут.

Голос звучав слабко, але виразно.

Ми повернули ліхтарі. Поміж голими стовбурами нікого не було.

— Не рухайся! — крикнув Данило. — Говори, щоб ми тебе знайшли.

— Я тут, — повторила Юля вже праворуч, за нашими спинами.

Сергій сіпнувся. Данило схопив його за плече.

— Стоїмо разом.

З темряви долинув жіночий сміх. Спершу один голос, потім кілька. Не голосний і не радісний — так сміються люди в сусідній кімнаті, не знаючи, що їх слухають.