Розділ 3

До гідровузла ми їхали різними машинами.

Про те, хто з ким поїде, ми навіть не заговорили. Данило став перед капотом і показував рукою, куди повертати колеса, доки я вибиралася з розмоклої колії. На останньому підйомі праве колесо забуксувало. Він разом із Сергієм уперся долонями в багажник, і машина нарешті вискочила на тверду ґрунтівку, обдавши обох сірими бризками.

Я вийшла подякувати. Сергій уже витирав обличчя краєм футболки, а Данило розглядав подряпину на передпліччі, куди влучив дрібний камінець.

— Не боляче? — запитала я.

— Житиму.

Колись така відповідь неминуче потягнула б за собою щось безглузде — прохання передати його колекцію касет у надійні руки або заборону плакати на похороні. Тепер Данило опустив рукав і пішов до рятувального пікапа.

Сергій простежив за ним, потім перевів погляд на мене.

— Ви що, знайомі?

— Та… Були колись.

Це «були» прозвучало надто остаточно для людей, які ще годину тому стояли поруч із мокрими дитячими слідами. Сергій не став уточнювати. Зібрав із землі жилет Данила, поклав у кузов і сів за кермо.

Вінка вони не взяли.

Той залишився в чорному пластиковому контейнері біля огорожі. Данило накрив його кришкою й наказав черговому не торкатися голими руками. Нормального пояснення цьому застереженню я не почула.

На греблі пахло гарячим бетоном і водою. З одного боку лежало обміліле водосховище — велике, тьмяне, з широкою смугою оголеного берега. З іншого вода падала через нижній канал тоншими потоками, ніж мала б у цей сезон. Металеві конструкції нагрілися так, що над ними тремтіло повітря.

Павло Крамар чекав біля адміністративного корпусу.

Його я впізнала раніше, ніж він розвів руки для привітання. Волосся стало майже білим, обличчя обважніло, але звичка зустрічати людей із трохи надмірною привітністю нікуди не поділася. На Павлові була світла сорочка з коротким рукавом, темні штани й начищені туфлі, недоречні серед пилу та технічних споруд.

— Мар’янко, скільки ж років минуло!

Він обійняв мене до того, як я вирішила, чи хочу подавати руку. Від сорочки пахло терпким одеколоном, і дитячий спогад підказав, що колись давно запах був такий самий.

— Доброго дня, Павле Степановичу.

Офіційне звертання трохи вирівняло відстань між нами. Павло відступив, окинув мене схвальним поглядом і посміхнувся.

— Бачив прізвище в листі, але до останнього не вірив. Думав, збіг. Ти ж після школи сюди ані ногою.

— Я приїхала по роботі.

— Звичайно. Данило сказав, ти вже встигла перевірити нашу гостинність на міцність.

За спиною Павла Данило знімав із пікапа сумку з обладнанням. На батька не подивився.

— Огорожа була відсунута, — сказала я. — На дні є сліди щонайменше двох автомобілів. Якщо зона закрита, варто поставити охорону, а не бетонний блок, який посувають руками.

— Поставимо. Нинішній народ попереджень не читає, доки не впаде кудись головою. Ти ж пам’ятаєш наших рибалок.

— Здебільшого з протоколів.

Павло засміявся так, ніби я вдало пожартувала. Данило пройшов повз нас до входу й притримав двері. Його рукав уже висох, тільки на спині залишилася пляма від поту.

Усередині працював старий кондиціонер. Холодне повітря пахло папером, машинною оливою і розчинною кавою. На стіні висіла фотографія гідровузла, зроблена невдовзі після відкриття: чистий бетон, молода лісосмуга, вода майже під верхнім краєм. Нижче — сучасна схема споруд із червоними позначками аварійних виходів.

Павло провів мене до диспетчерської. За пультом сиділа жінка років п’ятдесяти, яку він представив як Людмилу Петрівну. Ми обмінялися короткими привітаннями, і вона відразу посунула до мене журнал спостережень.

— Рівень на восьму ранку — сто один і двадцять сім, — сказала Людмила Петрівна. — За добу мінус два сантиметри. Приплив майже нульовий.

— Скид?

— За графіком.

Павло став біля вікна, заклавши руки за спину. Данило залишився в дверях.

Я під’єднала ноутбук до системи й відкрила архів телеметрії. Графік за останній місяць спадав майже рівно, без різких провалів. Надто рівно для водосховища, яке залежало від опадів, забору на зрошення та роботи двох старих шлюзів.

— Датчик рівня калібрували?

— У квітні, — відповіла диспетчерка. — Є акт.

— А дублювальний пост?

Людмила Петрівна відкрила іншу папку. Ручні виміри відрізнялися від автоматичних спершу на сантиметр, потім на три, а в останні чотири дні — майже на дев’ять.

— Чому розбіжність не відображена в добовому звіті?

— Я відображала, — жінка трохи нервово поглянула на Павла. — У примітках.

У примітках стояло: «Можливе замулення контрольної рейки».

— Рейку оглядали?

— Завтра мали, — сказав Павло. — Для того й запросили вашу групу. Не встигли ми тут розслабитися, Мар’янко. Обладнання старе, людей бракує. А тепер ще й посуха, якої за сорок років не бачили.