Розділ 4: Тінь під руїнами

Крок за кроком вони заглиблювались у нутро храму. Повітря ставало важчим, а тіні — густішими. Ліхтарі кидали слабке світло на стіни, вкриті стародавніми символами. Міллан зупинився і провів пальцями по одному з знаків.

— Це не просто храм, — пробурмотів він. — Це було святилище Залізного Дихання… місце, де кували душі воїнів.

Але Артур уже чув інше — з глибини долинали крики. Слабкі, але ще живі.

Вони кинулися вперед, минаючи завалені проходи, доки не вийшли до великої зали, де під кам’яним склепінням щось рухалося.

Це була істота, подібна до змія, але з лапами, вкритими панциром, а замість очей — червоні тріщини, що світилися у пітьмі. Біля її лап лежав поранений чоловік, один із зниклих селян.

— Відволічу його, — кинув Міллан і вихопив метальний ніж. — Твоя задача — витягнути людину.

Артур лише кивнув. Усередині все стискалося від страху, але ноги вже бігли вперед.

Міллан кинув ніж — він застряг у одній із лап чудовиська, і те загорлало, обертаючись на нового ворога. Артур ухопив пораненого селянина під пахви й потягнув його назад, серце калатало, мов кузня.

Та чудовисько вже розверталося до них. Його паща розкривалася, показуючи рядки іклів. Тоді Артур зробив те, чого вчив батько у листах: різко підняв меч і націлив у червоне світло на голові. Удар був неточний, слабкий, але клинок ковзнув по тріщинах — і чудовисько завило, хитаючись.

Цього вистачило. Міллан підскочив з боку і встромив другий ніж прямо під шию тварюки. Істота здригнулася… і завмерла.

Довгий момент стояла тиша. Лише важке дихання обох юнаків порушувало її.

— Ми це зробили, — видихнув Артур, навіть не вірячи своїм словам.

— Це лише початок, — відповів Міллан, витираючи ніж об тканину. — Такі, як це, не з’являються просто так. Хтось пробуджує старі сили.

Артур дивився на мертве тіло істоти, і всередині нього щось змінювалося. Відчуття страху змішувалося з новим — небезпечним, гарячим. Відчуттям сили.

І тоді він зрозумів: їхня пригода справді почалася.