Розділ 28

Еліна

Я не питаю більше нічого. У Луки такий погляд, що слова тільки заважають. Він кидає мені куртку, я влітаю в неї руками, не знімаючи домашніх шкарпеток, і лише тоді розумію, як сильно тремчу. Не від холоду — від усвідомлення, що це вже не страх у голові, а реальність за дверима.

— За мною, — коротко каже він.

Ми не йдемо до виходу. Лука тягне мене в глиб квартири, до чорного ходу, яким я жодного разу не користувалась. Він відчиняє двері, і на нас дихає холодний бетон і запах вогкості. Сходи вниз, вузькі, темні. Я чую крики зверху, гуркіт, чиїсь голоси, які не намагаються бути тихими. Вони знають, що роблять. Вони знають, за ким прийшли.

Ми біжимо. Я ковзаю, ледь не падаю, Лука ловить мене за лікоть, стискає так міцно, що боляче, але я вдячна за цей біль — він тримає мене тут і зараз. Десь унизу грюкають двері. Лука різко зупиняється, прислухається, і я розумію: вони вже всередині будинку.

— Сюди, — шепоче він і штовхає металеві двері з написом «Технічне приміщення».

Усередині тісно, темно, пахне пилом і мастилом. Він зачиняє за нами двері, притискає мене до стіни, накриває моє обличчя долонею. Я відчуваю його подих біля скроні, чую, як б’ється його серце — швидко, глухо, як у звіра, загнаного в кут.

Кроки. Голоси. Ліхтарі ріжуть темряву під дверима.

— Вони тут, — хтось каже. Спокійно. Майже нудьгуюче.

Я закусую губу, щоб не видати звук. Мені здається, що вони чують, як я дихаю. Як моє серце кричить у грудях. Лука не рухається. Навіть не кліпає. Його рука на моєму обличчі тепла, впевнена, і в цю секунду я розумію: якби він сказав не дихати — я б не дихала.

Двері смикають. Раз. Другий. Лука вже тримає пістолет, я відчуваю це, хоча не бачу. Напруга така, що повітря дзвенить.

— Чисто, — каже інший голос. — Йдемо вище.

Кроки віддаляються. Світло з-під дверей зникає.

Я не одразу починаю дихати знову. Лука забирає руку з мого обличчя повільно, ніби боїться, що я розсиплюсь. Його пальці затримуються на моїй щоці на секунду довше, ніж треба. Я дивлюсь на нього і бачу не холодного, зібраного чоловіка з клану, а когось іншого — живого, злого, наляканого за мене.

— Ми майже вийшли, — каже він тихо. — Але тепер вони перекриють двір.

— Тоді що? — шепочу я.

Він усміхається куточком рота. Це не заспокоює. Це означає, що далі буде небезпечно.

— Тоді будемо імпровізувати.

Ми виходимо через інші двері — у внутрішній двір, де стоять сміттєві контейнери і старі велосипеди. Ранок сірий, холодний, надто звичайний для того, що відбувається. Я роблю кілька кроків — і раптом чую різкий свист.

— Лука!

Він штовхає мене за контейнер у ту ж секунду, коли куля б’є в метал поруч з моєю головою. Дзвін оглушує. Я падаю на коліна, руки брудняться, але я жива. Лука вже стріляє у відповідь, коротко, точно, не дивлячись.

— Біжи! — кричить він. — До воріт!

Я біжу. Не думаю. Не озираюсь. Світ звужується до одного: ще кілька метрів. Ще трохи. Я майже відчуваю свободу, коли щось різко хапає мене ззаду за куртку і рве назад.

Я кричу.

Лука обертається. Я бачу його очі — і в них таке, від чого перехоплює подих. Не страх. Лють. Чиста, чорна.

Він стріляє. Хтось падає. Рука, що тримала мене, слабшає, але не зникає повністю. Нас відділяє кілька кроків, але ці кроки — як прірва.

— Лука! — знову кричу я, і в цьому крику все: і любов, і жах, і розуміння, що ми були так близько.

Ми майже втекли.

І я не знаю, чи дозволить нам світ зробити ще один крок.

Я лежу на холодному асфальті, спина болить, у роті смак крові. Хтось кричить десь збоку, хтось біжить, але всі звуки раптом відсуваються, ніби я під водою. Переді мною — ноги. Чорні черевики, начищені, спокійні. Не ті, що бігають і стріляють. Ті, що приходять дивитися. 

— Підніміть її, — каже голос. Рівний. Майже ввічливий. Мене ставлять на ноги. Я хитаюсь, але мене тримають міцно, не грубо. І тоді я бачу його повністю. Арсен Седрак. Я знаю, хто він, ще до того, як Лука хрипко вимовляє його ім’я.

 — Арсене. 

Седрак усміхається. Не широко. Трохи — так, як усміхаються люди, яким подобається, що все йде за планом. 

— Лука. Довго ж ти змушував мене бігати за тобою. Я вже почав думати, що ти справді такий обережний, як про тебе кажуть.

 Лука стоїть між мною і ним, трохи попереду, ніби тілом перекриває мене від усього світу. Його плече напружене, рука з пістолетом опущена, але я бачу: він готовий. Він завжди готовий. 

— Якщо ти тут, — каже Лука, — значить, це кінець гри. Або для тебе, або для мене. 

— О, — Седрак хитає головою, — ти все ще думаєш, що гра — це про кулі? 

Він робить крок ближче. Його люди не рухаються. Вони знають, що зараз їхня черга мовчати. 

— Я прийшов не поспіхом, Лука. Я прийшов поставити крапку. Але перед цим… — він дивиться повз Луку, прямо на мене. — Я хочу, щоб ти знав, за що саме помреш. Я відчуваю, як у Луки напружується спина. 

— Не смій втягувати її. 

— Та невже? — Седрак сміється тихо. — Вона і є причина. Твоя слабкість. Твій фатальний прорахунок. Він переводить погляд назад на Луку. — Ти ж думав, що я такий геній, що сам знайшов усі твої нори? Усі ці милі квартирки, де ти ховав документи, жінок, себе? Лука мовчить. Але я бачу, як його пальці стискають руків’я пістолета. 

— Ні, друже, — продовжує Арсен. — Я не настільки всевидющий. Мені просто… допомогли. Тиша стає густою, як дим. 

— Хто? — питає Лука. Глухо. Седрак нахиляє голову, насолоджуючись моментом. 

— Марко. Це слово падає між нами, як постріл без звуку. 

— Бреше, — кажу я, сама не знаючи, кому. — Це брехня. 

Седрак дивиться на мене з цікавістю. 

— Вона ще захищає його, — каже він Луці. — Мила. Але ні. Твій дорогий родич дуже… мотивований. Ревнощі — сильна річ. Особливо коли ти прикований до ліжка і дивишся, як твоя власність дивиться на іншого.