Розділ 27

Лука

Ранок зустрічає мене ясністю, якої давно не було. Я їду до дому клану і ловлю себе на тому, що усміхаюся — коротко, майже зло, але щиро. Дорога порожня, місто ще не прокинулося до кінця, а в мені — дивний спокій, змішаний із рішучістю. Те, що сталося вночі, не розчинилося, не перетворилося на жаль. Воно осіло всередині, стало твердим, як кістка.

Еліна.

Я повторюю її ім’я подумки, ніби перевіряю, чи воно ще моє. І так, це відчуття не про власність у брудному сенсі. Це про відповідальність, яку я прийняв добровільно. Про вибір, який уже не відкрутити назад.

Я знаю, що клан відчує це одразу. Вони завжди відчувають зміну. Те, як я тримаю кермо, як дивлюся вперед, як не зупиняюся, щоб зважувати варіанти. Учора я ще рахував ходи. Сьогодні — дію.

Будинок з’являється з-за повороту, масивний, холодний, знайомий до болю. Тут усе пам’ятає мене іншим. Тут я навчився мовчати, терпіти, не бажати зайвого. Я глушу двигун і кілька секунд сиджу нерухомо. Дихаю. Не тому, що сумніваюся. А тому, що знаю: щойно вийду з машини, назад дороги не буде.

Еліна належить мені.

Ця думка з’являється чітко і спокійно. Не як виклик. Як факт. І одразу ж за нею — інша: я не дозволю, щоб її використовували. Ні під красивими словами, ні під медичними термінами, ні під родинними обов’язками. Вона — не ресурс і не угода. Вона — жінка, яку я обрав.

Я заходжу всередину. Кроки віддаються глухо, обличчя охорони нейтральні. Вони дивляться і бачать: зі мною щось не так. І водночас — усе саме так, як має бути.

У голові прокручується ніч — не образами, не дотиками, а відчуттям. Тим моментом, коли вона перестала боятися і просто довірилася. Це рідкісне. Це небезпечне. За таке вбивають. За таке зраджують. За таке воюють.

— Лука.

Мене зупиняє голос. Хтось із людей Дани. Я киваю, не зупиняючись.

— Передайте їй, що я буду за годину. І що деякі рішення доведеться переглянути.

Він ковтає слова, киває. Вони всі так роблять, коли чують тон, у якому немає прохання.

Я піднімаюся сходами і вперше не відчуваю цього дому як клітку. Я відчуваю його як поле бою, на яке вийшов не з примусу, а за власним бажанням.

Марко теж тут. Я знаю це, ще не бачачи його. Його присутність завжди відчувається як кислий присмак у роті. Але сьогодні він мене не цікавить. Не так, як раніше. Він — наслідок. А я думаю про причину.

Еліна не знає ще всього. І не повинна. Не зараз. Їй вистачить того, що я сказав: я все владнаю. Я не кидаю слова на вітер.

Я зупиняюся біля вікна. Світло лягає на підлогу різкими смугами. Ранок іде, і з ним іде моя стара версія — та, що відійшла від справ, та, що вдавала байдужість.

Я повернувся.

І тепер це не лише про клан. Це про неї. Про те, щоб захистити те, що стало моїм не через силу, а через вибір. Якщо для цього доведеться зламати правила — я зламаю. Якщо доведеться стати ворогом — стану.

Я більше не сам.
І саме тому я небезпечний.

Я знаходжу Дану в малому кабінеті — не в залі нарад, не при людях. Вона стоїть біля столу, переглядає щось на планшеті, і навіть не піднімає очей, коли я заходжу. Це її улюблена манера: показати, що я — не центр її уваги.

— Я знаю, де тримають Еліну, — кажу я без вступів.

Ось тепер вона дивиться. Повільно. Оцінююче. Як на фігуру, що раптом зрушила з місця не за правилами.

— Ти щойно повернувся, — каже вона. — І вже знаєш більше за інших?

— Достатньо, — відповідаю я. — Це приватний об’єкт за містом. Не наш. Не клановий. Вона там не випадково.

Я не брешу повністю. Я просто не кажу всього. Правда — як ніж: важливо, під яким кутом його показувати.

Дана зводить руки на грудях.

— Якщо ти справді знаєш місце, — її голос холодний, — ти передаси інформацію службі безпеки. Не діятимеш сам. І точно не влаштовуватимеш особистих рейдів.

— Я не збираюся діяти сам, — кажу рівно. — Але я наполягаю, щоб пошуки зосередилися там. Не розпорошували ресурс.

— Ти наполягаєш, — повторює вона з ледь помітною усмішкою. — Лука, ти забуваєш, у якому ти статусі.

Я роблю крок ближче.

— Я нічого не забуваю. Я просто нагадую, що мова йде не лише про репутацію клану. А про людину, яку викрали вдруге.

Пауза затягується. Вона зважує не мене — наслідки. Завжди так.

— Я подумаю, — нарешті каже Дана. — Але без самодіяльності. Якщо дізнаюся, що ти граєш у власну гру…

— Ти дізнаєшся, — перебиваю. — Як завжди. Після.

Я розвертаюся й виходжу, не чекаючи дозволу. Уже в коридорі відчуваю це — чиюсь присутність, надто уважну, надто тиху. Я не обертаюся. Мені не треба.

Марко.

Він завжди слухає. Завжди шукає, де можна вчепитися зубами. І якщо він щось почув — значить, так і мало бути.

Нехай думає, що знає більше, ніж є насправді. Нехай вирішить, що я знову лізу туди, де не маю права. Нехай зробить власні висновки.

Я йду далі коридором, і всередині мене все стискається в одну чітку лінію. Те, що я щойно сказав Дані, — лише тінь справжнього плану. Приманка. Шум.

Якщо Марко ковтне — він понесе це далі. А значить, хтось іще поворухнеться. Хтось зробить помилку.

Я усміхаюся сам до себе — коротко, без радості.

Гра почалася.
І цього разу я знаю, заради кого йду до кінця.

***

Мене викликають до Дани різко, без попереджень. Не прохання — наказ. Це вже сигнал, але я все одно йду. Вона сидить за тим самим столом, за яким роками ухвалюють рішення, що ламають долі тихіше, ніж кулі.

— Пошуки припиняєш, — каже вона, не дивлячись на мене. — Усю інформацію, яку ти маєш, передаєш мені. Далі я розберуся.

— Вона в небезпеці, — кажу я спокійніше, ніж відчуваю. — Седрак не грається. Це не демонстрація.

Дана нарешті підводить погляд. Холодний, важкий, як метал.

— Саме тому ти відсторонений. Ти надто залучений, Лука. Це заважає мислити.

— Це допомагає не втрачати час.