Розділ 1

Еліна

Я звикла до порядку в нашому будинку: запах свіжоспеченого хліба з кухні, тихий стукіт тарілок, шурхіт кроків молодших братів і сестер по дерев’яній підлозі. Сьогодні щось було інакше. Повітря здається густішим, наче хтось замінив його на тягучий смок, а голоси батьків — тихіші, стриманіші, ніж зазвичай. Мене ніхто не посвячував у їхні турботи, і я намагалася не думати, що це погана прикмета.

Відкривши двері в головну кімнату, я застигаю. Чоловік стоїть біля вікна, спокійний, мов скеля посеред бурі. Його темне волосся трохи скуйовджене, костюм ідеально сидить, запонки блистять на світлі. Він башатий. Дуже. Я не знаю, хто він, але кожен рух, кожен погляд пробуджує у мені дивне поєднання тривоги і цікавої напруги.

Мати підходить до мене і кладе руку на плече. Її посмішка напружена, чужа.
— Еліно, нам треба поговорити, — каже вона, намагаючись додати легкості. — Родина Вуколичів запропонувала заручини. Це велика удача для нас… для тебе.

Я відчуваю, як серце спочатку завмирає, а потім стукає швидше. Заручини? Що це означає? І чому ніхто не пояснює мені всіх деталей? Мати дивиться на мене з надією і водночас з якимось страхом, ніби очікує, що я розумію без слів.

І тоді я знову киндаю погляд на чоловіка. Він трохи відсунувся, щоб дати матері простір, але залишався в кімнаті, тихий і присутній, мов тінь, яка стежить за кожним рухом. Мені хочеться дізнатися його ім’я, дізнатися, ким він є, і чому його присутність тисне на мене сильніше за будь-яке слово.

У той момент я ще не знаю, що життя моє й родини вже обернулося в сторону, з якої не буде повернення. Але я відчуваю: все зміниться. І цей чоловік — частина змін, яким мені ще належить підкоритися.

Я не можу стримати себе і, ледве вдихнувши, шкпочу:
— Мамо, а… а що сталося з тим нареченим, про якого ми домовлялися? — намагаюся сказати голосно, але слова тремтять.

Мама тихо всміхається, трохи напружено:
— Еліно, про нього більше не йдеться. Зараз інші часи, інші потреби.

Слова повисли у повітрі, немов крижини на поверхні озера, і я відчуваю, як хочеться втекти, але ноги не слухають. Я знаю: у клані Вуколичів немає хлопців для справжнього шлюбу, крім Марко — лежачого, хворого, того, про кого ніхто не думає, як про чоловіка, який може любити.

— Але ж… — починаю, і знову стихаю, відчуваючи, як у горлі збирається комок. — Ми домовлялися ще коли я була дитиною…

— Достатньо, — перериває вона, голос спокійний, але непохитний. — Такі речі вирішують дорослі. Ти ще маленька, щоб розуміти політику родин і кланів. Це не про твоє бажання, це… — вона робить легкий жест рукою, мовби відганяє мої слова — «про правила етикету».

Я відчуваю, як в мені піднімається спротив, і хочу закричати, щоб вона почула: «Це моє життя!», але все виходить лише слабким шепотом:
— Але я… я хочу знати…

Мама нахиляється ближче, тісно і рішуче:
— Еліно. Присядь. Дихай. Правила тут вирішують більше, ніж емоції. Пам’ятай про це, поки ми говоримо про майбутнє.

І тут, серед усієї цієї розгубленості, я знову ловлю його його погляд на собі. Чоловік, який стоїть у кімнаті, тихий і непорушний, як тінь, котра завжди поруч, навіть коли ти її не помічаєш. Я не знаю його імені, не знаю, ким він є, але відчуття від нього було ясним і одночасно страшним: сила, холод, контроль. І дивна привабливість, яка тримає мене на місці, хоча я хочу втекти.

Лука

Я кваплюся коридорами, думки розмірені, спокійні. Справа владнана: родина Еліни дала згоду на шлюб, формальності завершені, і ніяких причин затримуватися більше немає. Все йде за планом — так, як має йти, без сюрпризів, без непередбачуваного хаосу.

Але потім я бачу її. Дівчину, наречену племінника. Стоїть тихо біля столу, намагається втримати себе в межах спокою, але щось… зачіпає. Легка напруга в погляді, ритм дихання, дрібні нервові рухи рук — і це зачіпає мене.

Я спостерігаю мовчки. Чоловік має залишатися непомітним і контрольованим, але щось у ній змушує затримати погляд. Обличчя ще не показує страху чи здивування, лише плутанину і тонку боротьбу між бажанням щось сказати і внутрішнім протестом.

Це не лише цікаво. Це рідкісне відчуття — коли людина поруч із тобою ніби говорить без слів, а ти розумієш, що її реакція на тебе є таким же важливим сигналом, як будь-який вчинок родини чи клану.

Вона навіть не підозрює, що я її бачу. Я вирішую спостерігати, аналізувати — бо хто, як не я, має оцінити слабкі точки й силу тих, хто опиняється поруч із моєю родиною? І все ж, під цим суворим поглядом коду честі, прокрадається щось інше: цікавість.

Ця дівчина — не просто формальність, не просто ще одна маріонетка для родинних планів. Вона зачепила мене чимось непередбачуваним, і я не можу відвести очей.

Я стежу за нею, оцінюю кожен рух, кожен вираз обличчя. Вона маленька у цьому світі, тендітна, але спроба приховати хвилювання здається мені сміливою. Та сміливість — лише ширма. З її обличчя та постави ясно: шанси вижити у правилах клану — нульові. Нуль. І це не моя прихильність чи думка, а холодний розрахунок: кодекс, влада, традиції.

Я повинен був залишити її байдужою. Вона — дочка зрадника, і раніше мені не спадало на думку давати співчуття таким, як вона. Ніхто з родини Еліни не заслуговує на слабкість у моїх очах. Але тепер щось змінюється.

Несподівано, тихо, майже непомітно, я відчуваю легку жалість. Не симпатію, не бажання втручатися, а щось більш вузьке, концентроване: «Ця дівчина не винна, що її життя зруйноване чужими рішеннями».

Я ловлю себе на тому, що ще трохи затримую погляд на ній, наче на маленькому світі, який незабаром зникне під тиском правил і обставин. І це відчуття — чужорідне, небажане, небезпечне для того коду, якому я завжди слідував.

Але я не можу його відкинути. І це робить її появу тут ще більш тривожною — не для неї, а для мене.