Розділ 26

Еліна

Ти залишиш мене одну?

Слова вириваються самі, швидше, ніж я встигаю подумати, і в них стільки страху, що мені стає соромно за власну слабкість. Я стою посеред цієї чужої, занадто тихої квартири й раптом розумію: якщо він зараз піде, я знову залишуся наодинці з усім цим — з викраденням, з Даною, з Марко, з тим, що зі мною робили і що ще можуть зробити.

Лука завмирає. Його рука вже була на дверях, ключі майже торкнулися замка. Він не обертається одразу, ніби дає собі секунду не почути мене. Не піддатися.

— Я не маю… — починає він і замовкає.

Я роблю крок до нього. Ще один.

— Не йди, — кажу тихо. — Хоч на цю ніч. Я… я не прошу більше.

Він повільно повертається. І в його погляді немає жалю. Там щось гірше — боротьба. Та сама, що роздирає його зсередини з того моменту, як він побачив мене живою під фарами.

— Еліно, — каже він хрипко. — Якщо я залишуся…

— Я знаю, — перебиваю. — Але будь ласка.

Я не торкаюся його. Просто стою надто близько, вдихаю його запах — ніч, дорога, напруга. Мені здається, що ще трохи — і я розсиплюся.

Він зітхає. Глибоко. Наче здається не мені — собі.

Ключі лягають на тумбочку. Двері залишаються замкненими.

— Тільки ніч, — каже він. — І нічого, що ти потім пошкодуєш.

Я не встигаю відповісти, бо він підходить ближче. Занадто близько. Його рука торкається мого обличчя — обережно, ніби перевіряє, чи я справжня. Великий палець ковзає по щоці, і від цього простого дотику в мене перехоплює подих.

— Ти ж тремтиш, — тихо каже він.

— Я… — слова знову зраджують мене. — Я більше не можу бути сильною.

Це ламає щось остаточно.

Він нахиляється першим. Не різко, не жадібно. Його губи торкаються моїх так, ніби питають дозволу. І я відповідаю одразу, занадто щиро, занадто відверто. Поцілунок виходить несміливий лише в першу мить — далі в ньому проривається все, що ми так довго тримали під замком: страх, злість, бажання, відчай.

Я вчеплююся в його куртку, ніби він знову може зникнути. Він притискає мене ближче, і я відчуваю, як напруга в його тілі відгукується моїй. Це не про тіло. Це про те, що я нарешті не одна.

Він відривається першим, ледь торкається чолом мого чола.

— Не так, — шепоче. — Повільно.

І знову цілує. Глибше, впевненіше, але все ще стримано, ніби боїться перейти межу, після якої вже не буде вороття. У мене паморочиться в голові не від дотиків — від відчуття, що мене обирають. Тут. Зараз. Попри все.

— Я все владнаю, — каже він мені в губи. — Клянусь.

Я не питаю як. Не питаю коли. Я просто вірю. Бо цієї ночі мені важливіше інше — що він тут. Що він не пішов. Що в темряві цієї квартири я нарешті можу дихати.

Я не пам’ятаю моменту, коли ми зрушили з місця. Наче сама квартира піддалася, зробила крок назад, дала нам простір. Його долоні теплі, але обережні — ніби він увесь час пам’ятає, що мені може бути страшно, і що один невірний рух зруйнує цю крихку довіру.

Куртка з нього зникає першою. Я навіть не бачу як — просто в якийсь момент вона вже лежить на спинці стільця, а потім ковзає вниз і торкається підлоги. Мій светр летить слідом. Тканина шурхотить голосніше, ніж мала б, і я здригаюся — від цього звуку, від усвідомлення, що шляху назад уже немає.

— Скажи, якщо злякаєшся, — тихо каже він.

Я киваю, хоча знаю: якщо злякаюся, то все одно не зупинюся. Страх у мені дивний, не різкий, не паралізуючий. Він радше схожий на тремтіння перед стрибком у воду, коли холодно, але ти впевнена — мусиш.

Його пальці ковзають по моїх руках, повільно, уважно, ніби запам’ятовують. Я відчуваю кожен дотик гостріше, ніж будь-коли. Світ звужується до цих кількох сантиметрів між нами, до його подиху біля моєї скроні, до того, як він схиляє голову, торкаючись губами моєї шиї — не цілуючи, лише обіцяючи.

Я закриваю очі.

Мені страшно не від нього. Мені страшно від того, як легко я дозволяю. Як правильно це здається, попри весь абсурд, небезпеку, заборони. Ніби всередині мене є тиха, вперта правда, яку вже неможливо заглушити.

Він притягує мене ближче, і я відчуваю, як його стриманість тріщить. Не зникає — ні. Вона просто стає натягнутою, мов струна. Його дотики ніжні, але в них є обіцянка сили, і від цього в мене перехоплює подих.

Одяг зникає поступово, без поспіху. Кожна річ — як маленьке прощання зі старою мною. Тією, що терпіла, мовчала, жила за чужими правилами.

Я торкаюся його сама — несміливо, але свідомо. І в цей момент страх відступає. Не тому, що його більше немає, а тому, що я роблю вибір.

— Я тут, — шепочу я, не знаючи, кому саме це кажу — йому чи собі.

Він відповідає не словами. Його чоло торкається мого, його руки замикаються навколо мене, і світ остаточно розчиняється. Є лише тепло, тиша і впевненість: сьогодні вночі я не помиляюся. Навіть якщо завтра буде боляче. Навіть якщо за це доведеться платити.

Цієї миті я жива. І цього досить.

Його губи знаходять мої вже без запитань. Поцілунок не різкий — глибокий, повільний, такий, що в ньому більше визнання, ніж голоду. Але саме від цього мене накриває сильніше. Я відчуваю, як він нарешті дозволяє собі не стримуватись, і водночас тримається за мене так, ніби я можу зникнути.

Я відповідаю. Не так, як раніше — не обережно. Вперше без внутрішнього “а що буде потім”. Мої руки самі знаходять його плечі, шию, ковзають далі. Я чую власне дихання — воно зрадницьки гучне, уривчасте, і мені не соромно.

Його лоб торкається мого, і на мить ми завмираємо. У цій паузі стільки напруги, що вона майже болить.

— Подивись на мене, — каже він тихо.

Я дивлюся. В його очах немає ні клану, ні обов’язку, ні страху. Там є лише я. І щось таке, від чого в мене тремтять коліна — ніби він уже зробив вибір, навіть якщо ще не вимовив його вголос.

Він веде мене назад, до ліжка, але не кладе — сідає першим і тягне за собою, так, що я опиняюся ближче, ніж дозволяє розум. Між нами майже немає відстані. Я відчуваю тепло його тіла, його подих, його зосередженість на мені, і це лякає більше, ніж будь-яка грубість.