Розділ 25

Еліна

Мене не б’ють. Мене не зв’язують. Мені навіть дають воду в склянці, а не з пляшки. Кімната світла, з великим вікном і важкими шторами, які не зачиняють до кінця. Я сиджу на ліжку й ловлю себе на думці, що це могло б бути гостьове крило якогось заміського будинку, якби не двоє чоловіків за дверима і відчуття, що я тут — не людина, а інструмент.

Я думаю про Луку. Не тому, що хочу. А тому, що кожен вдих раптом починає боліти, якщо не думаю.

Двері відчиняються без стуку. Чоловік заходить сам, без охорони. Він не поспішає, не демонструє сили. Середнього зросту, акуратно вдягнений, сивина на скронях не прихована. Його обличчя спокійне, майже приємне. Це лякає більше, ніж грубість.

— Еліно, — каже він, ніби ми знайомі. — Перепрошую за обставини. Це не особисте.

— Тоді навіщо я тут? — мій голос звучить рівніше, ніж я очікувала.

Він усміхається. Сідає в крісло навпроти, закидає ногу на ногу.

— Бо ти важлива. І це рідкісний комплімент у нашому світі.

— Для кого?

— Для Луки.

Моє серце пропускає удар, але я не дозволяю цьому відбитися на обличчі.

— Ви помиляєтесь, — кажу я. — Я дружина Марко.

— Формально, — погоджується він легко. — Але ми з тобою достатньо розумні, щоб не плутати формальність зі справжніми важелями.

Він дивиться уважно, не торкаючись мене поглядом там, де це було б недоречно. Ні тіні пожадливості. Лише інтерес.

— Ви Арсен Седрак, — кажу.

— Приємно, що мене впізнають, — відповідає він. — Значить, Лука все ж попереджав.

— Про вас — так. Про це — ні.

— Він не хотів тебе лякати, — Седрак знизує плечима. — Лука взагалі має дивну звичку: захищати те, що не має права захищати.

Я стискаю руки на колінах.

— Ви хочете його шантажувати?

— Ні, — він хитає головою. — Я хочу його зламати. Шантаж — це для дрібних людей. Лука — інший масштаб.

— Чим він вам завадив? — питаю, і в цьому питанні більше злості, ніж страху.

Седрак замислюється на мить, ніби вирішує, скільки правди мені дозволено.

— Він став символом, — каже нарешті. — Того, чого я ніколи не міг мати. Вірності. Принципів. Честі, яка не продається навіть тоді, коли це вигідно.

Його усмішка стає тоншою.

— У нашій справі такі люди — небезпечні. Вони псують гру.

— І тому ви вирішили вдарити через мене?

— Через тебе він зраджує, — виправляє Седрак спокійно. — Клан. Сестру. Самого себе. Ти — точка розлому. І це прекрасно.

Мене морозить від його тону. Він не звинувачує. Він констатує.

— Він приїде, — кажу.

— Я знаю, — Седрак киває. — Він уже їде. Сам. Без підтримки. Бо інакше це був би не Лука.

— Ви його вб’єте?

Він дивиться на мене довше, ніж раніше. Наче вирішує, чи варта я відповіді.

— Я подивлюся, ким він обере бути, — каже тихо. — Вірним клану… чи чоловіком, який порушує всі правила заради жінки, що йому не належить.

Він підводиться.

— Тобі нічого не загрожує, якщо ти не спробуєш утекти. Ти потрібна цілою. Спокійною. Бажано — живою.

— А якщо він не зробить того, чого ви хочете?

Седрак зупиняється біля дверей.

— Тоді він втратить більше, ніж ти, — каже і виходить.

Двері зачиняються м’яко.

Я залишаюся сама, дивлюся у вікно, за яким повільно сідає сонце, і вперше за весь час дозволяю собі заплющити очі.

Лука, не їдь.

І водночас: Лука, якщо ти не приїдеш — я цього не переживу.

Я — його слабке місце.

І тепер ми обоє це знаємо.

Я слухаю дім.

Не стіни — людей у ньому. Кроки за дверима, їхню регулярність, паузи між змінами. Те, як охоронець зліва завжди прочиняє двері трохи ширше, коли приносить їжу, і як другий не дивиться на мене взагалі. Вони вже не бояться. Для них я — спокійна. Покірна. Зламана.

Я сама зробила їх такими впевненими.

Коли мені приносять вечерю, я дякую. Коли питають, чи щось потрібно, прошу воду. Одну склянку. Потім ще одну. Я їм повільно, рівно, без сліз. Я граю роль жінки, яка чекає.

Насправді я рахую.

Зміна охорони — кожні три години. У цей проміжок на дві хвилини коридор лишається майже порожнім: старі йдуть, нові ще не зайшли в ритм. Камери є, але одна — в кінці крила — миготить. Я помітила це ще вдень, коли сонце било під кутом і екран на стіні відбивав світло.

Ванна кімната — мій шанс.

Вона суміжна зі спальнею, має маленьке вікно під самою стелею. Його не замикали. Бо кому спаде на думку, що я полізу туди? Я у сукні, без взуття, без телефону. Без нічого.

Я чекаю.

Коли кроки за дверима стихають і з’являється та сама тиша — не глибока, а натягнута — я підводжуся. Серце гупає так, що здається, його чують. Я зачиняю двері ванни, відкриваю воду, щоб шум зливу перекрив будь-який звук.

Стілець. Ванна. Ковзаю, ледь не падаю. Пальці тремтять, коли я впираюся в раму. Вікно важке, але піддається. Повітря ззовні холодніше, різке, пахне хвоєю і бензином.

Я пролазю не одразу. Сукня чіпляється, тканина рветься з тихим тріском. Я завмираю, рахую до п’яти. Нічого.

Другий поштовх — і я вже по той бік.

Я падаю на вузький карниз, обдираю долоню. Кров тепла. Реальна. Я жива. Це головне. Нижче — схил. Не різкий, але слизький. Я ковзаю вниз, хапаючись за коріння, б’ю коліно, прикушую губу, щоб не скрикнути.

Десь унизу гавкає собака.

Я завмираю. Лягаю в траву. Дихаю поверхнево. Рахую удари серця, поки звук не віддаляється.

Тепер — бігти.

Я не знаю, куди. Знаю тільки — подалі від світла. Я рухаюся між деревами, ховаючись у тіні, як мене вчили в дитинстві під час ігор. Колись це було смішно. Тепер — питання виживання.

Позаду чується крик. Не мій.

Вони помітили.

Я біжу швидше, легені печуть, ноги ковзають. Я падаю, піднімаюся, знову падаю. У голові одна думка: якщо зупинюся — все.

Світло ліхтаря ковзає по деревах зовсім поруч.