Розділ 22

Лука

Я не вірю у випадкові маршрути. Якщо мене ведуть не туди, куди планували, значить, хтось уже все вирішив за мене.

Машина зупиняється різко, так, що ремінь врізається в груди. Дорога вузька, промзона, запах мастила й старого бетону. Занадто тихо. Мої люди мали бути тут раніше. Їх немає. Я розумію це ще до того, як бачу перші тіні між ангарами.

— Виходь, Лука, — голос лунає спокійно, майже дружньо. — Не ускладнюй. Ми ж давно не бачилися.

Арсен Седрак завжди говорив так, ніби ми не вороги, а давні партнери, які просто тимчасово опинилися по різні боки столу. Я виходжу повільно, тримаючи руки так, щоб він бачив: я не боюся. Страх — це для слабших кланів.

Він стоїть під навісом, у світлому пальті, яке тут виглядає майже образливо чистим. Усміхається.

— Ти схуд, — каже він. — Нерви?

— Чого ти хочеш, Арсене.

— Правди. — Він робить крок ближче. — І трішки задоволення. Бо ти завжди був надто правильним. Це дратує.

Я мовчу. Слова — валюта, і я не розмінююся без потреби.

— Ти знаєш, чому тебе відправили саме сюди? — питає він. — Не у Відень, не в Белград. Сюди. Без прикриття.

— Щоб перевірити, — кажу я. — Або прибрати.

Він сміється тихо.

— Розумний хлопчик. Але не все бачиш. Вони хотіли, щоб ти дізнався. Питання лише — від кого.

Він киває комусь за спину. Один із його людей кидає на капот машини папку. Вона розкривається, документи роз’їжджаються, наче нутрощі.

Я дивлюся не одразу. Я знаю, що там буде щось гірше за кулю.

— Медичні звіти, — каже Седрак майже ніжно. — Старі, нові. Підчищені. Але ми вміємо читати між рядків.

Я беру перший аркуш. Другий. Третій. Дати. Підписи. Формулювання, які не залишають простору для двозначності.

Марко.
Незворотне.
Відсутність репродуктивної функції.

Світ не перевертається. Він просто стає холоднішим.

— Ти ж не думав, що вся ця вистава з клініками — про нього? — Арсен уважно стежить за моїм обличчям. — Ні. Він — фасад. Символ. А от вона…

Він не вимовляє ім’я. І не треба.

Я відчуваю, як у грудях повільно, методично зростає лють. Не вибухає — саме це і небезпечно. Я розумію все одразу. Занадто добре.

— Ти знаєш, хто має бути батьком, — продовжує він. — Чи ще тримаєшся за ілюзії?

— Закрий рота, — кажу я.

— О, — він піднімає брови. — Значить, уже зрозумів. Бачиш, Лука, ти завжди був ідеальним гвинтиком. Сильний. Чистий. Лояльний. Саме таким і користуються.

Він підходить ближче, настільки, що я відчуваю його парфуми.

— Вони ж не спитають тебе, — шепоче. — Просто створять умови. А далі — справа біології. Інстинктів. Гріхів, які легко списати на випадковість.

Я стискаю папку так, що пальці болять.

— Навіщо ти мені це кажеш.

— Бо я хочу, щоб ти зламався. — Він усміхається щиро. — Нестабільний Лука — це слабкий клан. А слабкий клан — мій шанс.

Один із його людей напружується, але Седрак піднімає руку.

— Не тут. Не сьогодні. — Він дивиться мені в очі. — Ти ще потрібен. Поки що.

Я повертаюся до машини, не біжу, не оглядаюся. Всередині все кричить, але обличчя — камінь. Так мене вчили.

Коли двері зачиняються, я дозволяю собі один глибокий вдих.

Еліна.
Її тіло.
Її мовчання.
Її шлюб.

Це не просто зрада. Це план.

І найгірше — я вже знаю, що вони бачать у мені не чоловіка. Не брата. Не охоронця.

Функцію.

Я заводжу двигун і думаю лише про одне: якщо я залишу все як є — вона зламається. Якщо я піду проти — зламають мене.

Але тепер я знаю правду.

І вона важча за будь-яку кулю.

Я входжу в клініку не як родич і не як коханець. Я входжу як людина, що прийшла домовлятися. Тут це відчувають одразу. Скло, світло, стерильність — усе про контроль, а не про турботу. Саме те, що мені потрібно.

Я називаю ім’я. Моє. Не її.
— Мені потрібна розмова з головною лікаркою. Конфіденційна.

Адміністраторка дивиться на мене довше, ніж дозволяє протокол. Потім киває. Тут знають, хто ми. Тут давно зрозуміли, що гроші і страх — універсальна мова.

Кабінет світлий, надто світлий. Лікарка піднімається з-за столу, усмішка професійна, погляд — насторожений. Вона вже знає, що я не про аналізи.

— Чим можу допомогти?
— Мені потрібен офіційний висновок.
— Про кого?
— Про Еліну Вулкович.

Я вимовляю ім’я рівно. Усередині ж воно ріже. Вона не повинна бути тут темою. Не повинна бути предметом торгу. Але іншого шляху я не бачу.

Лікарка сідає повільно.
— Ви їй хто?
— Людина, яка не дозволить, щоб її зламали.

Пауза затягується. Вона гортає електронну картку, не дивлячись на екран. Грає часом. Думає, з якого боку небезпека.

— Ви розумієте, що я не можу вигадувати діагнози?
— Я прошу не вигадувати. Я прошу подивитися уважніше.

Я кладу на стіл тонку теку. Не гроші. Документи. Її ім’я в іншому контексті. Старі історії. Порушені протоколи. Те, що не знищують, а просто ховають.

Вона не відкриває теку. Їй достатньо знати, що вона існує.

— Що саме ви хочете?
— Офіційний висновок: вагітність у найближчі 12–18 місяців протипоказана. Високий ризик для життя. Формулювання — на ваш розсуд. Обґрунтоване. Без перебільшень. Але таке, яке не оскаржать.

— Це серйозне рішення.
— Серйозніше — змусити її ризикувати життям заради чужої амбіції.

Вона нарешті дивиться мені в очі.
— Ви її кохаєте?
— Це не має значення.
— Має. Бо тоді ви не мислите холодно.
— Навпаки. Саме тому я тут.

Я встаю і підходжу до вікна. Місто живе своїм життям. Машини, люди, випадкові долі. А її життя зараз у чужих руках. Я не дозволю.

— Ви ж бачите аналізи, — кажу тихо. — Ви знаєте, що ризик є. Не вигаданий. Не нульовий.
— Ризик є завжди.
— Але не завжди ним торгують.

Вона мовчить довго. Занадто довго. Потім зітхає.
— Я можу скласти висновок. Але це поставить хрест на ваших планах.
— Це поставить хрест на їхніх.