39 Еліна

Я ще відчуваю післясмак тієї розмови з Лукою, ніби на губах залишився слід від того, чого не сталося. Це дратує. І лякає. Я намагаюся зайняти руки — погоджуюся допомагати з прикрасами для вітальні, розкладати квіти, перевіряти серветки, слухати, як жінки з клану обговорюють меню, ніби весілля — це не вирок, а свято.

Лея з’являється не одразу. Вона входить так, ніби будинок належить їй більше, ніж будь-кому іншому. Висока, впевнена, у світлій сукні, яка підкреслює все, що вона хоче підкреслити. Я одразу відчуваю, як у кімнаті змінюється повітря. Жінки замовкають, а потім знову починають говорити, але вже тихіше, обережніше.

Вона дивиться на мене так, ніби оцінює річ. Не людину. Я роблю вигляд, що не помічаю, нахиляюся до вази з квітами.

— Ти, мабуть, Еліна, — каже вона. Її голос солодкий, майже люб’язний. — Та сама.

Я випрямляюся.

— Так.

— Цікаво, — вона повільно оглядає мене з ніг до голови. — Я уявляла тебе інакшою.

— Перепрошую, — кажу я рівно. — Ми знайомі?

— О, ні, — усміхається вона. — Але я добре знаю цей дім. І людей у ньому.

Вона робить крок ближче. Занадто близько.

— Ти, мабуть, нервуєш, — продовжує вона. — Бути нареченою Вулковича — це… відповідальність. Особливо коли розумієш, що ти тут не з любові.

Кілька жінок відводять погляди. Хтось удає, що зайнятий серветками.

— Я не зобов’язана обговорювати з вами свої обставини, — кажу я.

— Звісно, — легко погоджується вона. — Просто дивно бачити, як швидко все змінюється. Раніше такі дівчата, як ти, навіть не заходили сюди.

— Такі, як я?

— Доньки зрадників, — вимовляє вона тихо, але чітко. — Я нічого не маю проти. Просто факти.

У мене стискається горло.

— А ще, — додає вона, нахиляючись ближче, — не раджу тобі плутати турботу з чимось іншим. І не дивись так на Луку, як ти дивишся, коли думаєш, що ніхто не баче. 

Я відчуваю, як щось у мені тріскається.

— Ви зараз говорите про себе? — питаю.

Її усмішка стає гострішою.

— Я говорю з досвіду. І ще одна порада, — вона випрямляється. — У цьому домі виживають ті, хто знає своє місце. Твоє — поруч із Марко. Не між братами.

Я мовчу. Бо якщо відкрию рот — скажу зайве. Вона задоволена. Це видно.

Лея відходить, залишаючи за собою тишу, що давить сильніше за крик. Я стою ще кілька секунд, відчуваючи, як палають щоки, як руки тремтять. Мене щойно поставили на місце. Публічно. Холодно. Навмисно.

І я раптом розумію — мовчати я не буду.

Я виходжу з вітальні, майже не бачачи дороги. Сходи. Коридор. Серце гупає в скронях. Мені байдуже, хто що подумає. Мені байдуже, що я наречена Марко. Мені байдуже, що тут свої правила.

Це його жінка.
І якщо він не здатен її зупинити — я змушу його це зробити.

Я зупиняюся перед дверима Луки, піднімаю руку і стукаю, навіть не замислюючись.

Тепер — його черга відповідати.

Я вриваюся в його кімнату, ледве стримуючи лють. Він сидить на дивані, обернений до мене, і спочатку лише дивиться, не розуміючи, що сталося. Я ще не знаю, як сказати словами, тому просто гарчимо:

— Ти! Ти просто стоїш і мовчиш, а хтось дозволяє собі…!

Лука піднімає брови.

— Стривай, — каже спокійно, але в його голосі відчувається внутрішнє напруження. — Що сталося?

Я зупиняюся, щоб згадати, чого саме я так розлютилася.

— Хтось… — я починаю, але слова плутаються. — Вона принижує мене!

— Вона? — Лука нахиляється трохи ближче. — Хтось конкретний чи просто тобі здається?

Я кусаю губу, не відповідаю. Він помічає мовчання.

— Ти ревнуєш? — питає різко, з тією точністю, з якою він бачить все, що приховано.

— Я? — сміюся крізь зуби, різко, образливо. — Ревнувати? До чого? Я не дитина, щоб тремтіти через кожен твій погляд.

Я бачу, як його очі блимають вогнем, і він робить крок ближче. Його рука м’яко лягає на мою талію, притримує мене.

— Ти брехеш собі, — каже низько. — Це ревнощі, і ти це знаєш.

— Ні! — відсікаю я, голос різкий, майже як у Марко, різкий і холодний. — Я просто не розумію, що відбувається!

Він сміється тихо, глибоко, і в цьому сміху — виклик, в якому чути всю його владу над ситуацією. Ледве помітно нахиляється, і губи його торкаються моїх. Спершу м’яко, потім сильніше, як на зло. Я спершу відштовхуюсь, але серце шалено б’ється, і відчуття, що я не можу відійти, росте з кожною секундою.

Я гублюся, намагаюся відсунутися, але він тримає. Його поцілунок водночас обурливий і палкий, викликає бурю всередині мене. Я відчуваю його силу, його контроль, і одночасно — щось тепле, захисне. І в мені ламається якась струна. Я хочу щоб він… Не Марко. Він став тим першим… 

І тоді я чую його хриплий, тихий звук… повертаю голову і бачу його. Марко сидить у візку, спостерігає за нами. Його очі темні, обурені, і він не може встати — лише дивиться, а погляд цей здатен різати.

Лука злегка відсувається, ледве торкаючись моєї руки, і в його очах читається суміш роздратування і тихої перемоги: «Я попередив тебе, але не зупиню». Він ще небачить масштаюу катастрофи. А я вже розумію… Марко не пробачить.