37 Лука

Я знаю, що Марко знову кликав Еліну ще до того, як мені про це доповідають. У цьому домі інформація рухається швидше за людей. Мені достатньо побачити обличчя одного з охоронців, щоб зрозуміти: розмова була неприємною. Для неї. Для мене — теж, хоча я там не був.

Я стискаю пальці на спинці крісла й змушую себе не йти одразу до нього. Це нічого не дасть. Марко завжди говорить так, щоб залишитися в межах формальної пристойності й водночас перетворити співрозмовника на пил. Колись він умів інакше. Колись ми були на одному боці, навіть сміялися з однакових речей. А потім він перестав ходити — і світ для нього звузився до цієї кімнати, цього ліжка і людей, якими можна керувати голосом.

Я злюся не на нього. Я злюся на себе за те, що досі не знаю, як це зупинити.

Мені приносять звіт про Седрака. Знову вислизнув. Знову чисто. Жодних слідів, жодних тіл, жодної помилки. Арсен завжди був таким — акуратним, терплячим, усміхненим навіть тоді, коли різав по живому. Колись ми пили разом. Колись я називав його другом. Тепер він мій найнебезпечніший ворог, бо знає, як я думаю.

Я віддаю розпорядження різко, коротко, без емоцій. Перевірити канали. Змінити маршрути. Посилити внутрішню охорону. Ні слова про Еліну. Її ім’я я тримаю при собі, ніби це слабке місце, яке не можна виставляти напоказ.

Але слабке воно вже є.

Я бачу її перед очима занадто чітко. Те, як вона дивиться, коли намагається бути сміливою. Те, як мовчить, коли її ранять словами. Марко б’є точно. Він відчуває, куди тиснути. І я знаю, що він не зупиниться.

Я йду до нього сам. Без охорони. Це єдина розкіш, яку я собі дозволяю — говорити з ним наодинці.

Він зустрічає мене з тією ж самою кривою усмішкою.
Каже, що я надто напружений. Що клан тримається, що все під контролем. Що Еліна — гарна інвестиція.

Я слухаю і відчуваю, як усередині піднімається глуха, темна лють.

Він натякає. Обережно, майже грайливо. Каже, що я дивлюся на неї не як на майбутню дружину голови клану. Каже, що в мені занадто багато особистого інтересу. І тоді, ніби між іншим, додає: якщо мені так важко, він може поділитися. Але тільки після того, як вона виконає свій обов’язок і народить спадкоємця.

Я не відповідаю одразу. Бо якщо відкрию рот — скажу зайве.

Я бачу перед собою не чоловіка в інвалідному кріслі. Я бачу загрозу. Холодну, розумну, законну. Ту, яку не можна усунути силою.

Я кажу, що він переходить межу. Він сміється. Каже, що межі тут визначає він.

Я виходжу, не попрощавшись.

У коридорі повітря здається густішим. Я зупиняюся біля вікна, дивлюся в сад і вперше за довгий час дозволяю собі чесність. Мене тягне до Еліни не тому, що вона красива чи беззахисна. А тому, що поруч із нею я відчуваю відповідальність, якої не шукав і не планував.

І саме тому вона в небезпеці.

Я розумію: якщо я не зміню правила гри, Марко зламає її так само, як колись зламав себе. А Седрак лише чекає моменту, щоб добити всіх.

Це більше не про політику клану.
Це про вибір.

***

Я знаходжу її в бічній галереї. Тут завжди холодніше, ніж в інших крилах будинку, і світло падає інакше — різко, без прикрас. Еліна стоїть біля вікна, спершися долонями об камінь, ніби він тримає її на місці. Спина рівна, але плечі напружені. Вона не чує мене одразу.

— Тут протяги, — кажу я. — Захворієш.

Вона здригається і обертається. В очах — ще не охолола образа.

— Дякую за турботу, — сухо відповідає. — Але я якось переживу.

Я підходжу ближче. Не надто. Досить, щоб вона відчула мою присутність, але не сприйняла це як тиск.

— Марко знову був грубим? — питаю.

Вона коротко всміхається.

— Це так тепер називається? Грубим?
— Він завжди таким був.
— Ні, — заперечує вона. — Раніше він не говорив зі мною так, ніби я його власність.

Я мовчу. Вона чекає відповіді й злиться, що не отримує її одразу.

— І ти нічого не скажеш? — продовжує вона. — Ти ж усе бачиш. Ти ж… головний тут, хіба ні?

— Я не голова клану, — відповідаю спокійно. — І не його нянька.

— Але ти Лука Вулкович, — кидає вона. — І всі це знають.

Я зітхаю. Роблю ще крок, тепер між нами майже немає відстані.

— Іноді мовчання — це не байдужість, — кажу. — А спосіб не зруйнувати ще більше.

— А мене? — питає вона тихо. — Мене можна руйнувати?

Її голос ламається, і це б’є сильніше, ніж звинувачення. Я простягаю руку і торкаюся її зап’ястка. Легко, майже обережно.

— Ні.

Вона дивиться на мої пальці, ніби не вірить, що я маю право торкатися.

— Тоді чому ти нічого не робиш?
— Бо якщо я почну, — кажу повільно, — я можу не зупинитися.

Вона піднімає на мене погляд.

— Це погроза?

— Попередження.

Ми стоїмо так кілька секунд. Її пульс під моїми пальцями пришвидшується. Вона не віднімає руку.

— Ти говориш так, ніби тобі не байдуже, — каже вона.
— А якби було байдуже, я б тут не стояв.

Вона робить крок ближче. Тепер я відчуваю тепло її тіла, запах шкіри, волосся. Все в мені напружується.

— Це небезпечно, — шепоче вона.
— Я знаю.

Моя долоня лягає їй на талію. Не притискаю. Просто тримаю. Вона завмирає, потім дозволяє собі спертися на мене. Лише трохи. Але цього достатньо, щоб у мене перехопило подих.

— Нам не можна, — каже вона.
— Нам багато чого не можна, — відповідаю.

Я нахиляюся. Повільно. Даю їй можливість відступити. Вона не відступає.

— Лука…
— Скажи «зупинись», — кажу тихо. — І я зупинюся.

Вона мовчить. Наші губи майже торкаються, я вже відчуваю її подих, коли в коридорі лунають кроки. Чужі. Реальні. Невблаганні.

Я відступаю різко, ніби мене облили холодною водою. Забираю руку.

— Це помилка, — кажу глухо.
— Так, — погоджується вона, але не дивиться в очі.

Я роблю крок назад.

— Тримайся подалі від Марко, — додаю. — І… від мене теж.