34 Еліна

Після обіду дім клану перетворюється на мурашник. Мене кличуть то одні, то інші, сунуть у руки стрічки, каталоги з меню, коробки з тканинами. Всі хочуть, щоб я вибрала, погодила, оцінила. Наче без мене жодна серветка не має права лягти на стіл. Я киваю, усміхаюсь, хоча всередині відчуваю себе гістькою в чужому світі, якій доручили весілля, що існує лише на папері, а не в серці.

На мить я виходжу у двір — подихати. Тут трохи тихіше, пахне сирою землею і хвоєю, а на траві вже розкладені гілки для майбутньої арки. Я присідаю, розглядаю квіти, намагаючись хоч тут знайти опору. І саме тоді бачу Луку.

Він іде, ніби кудись поспішає, але рухається так стримано, що кожен його крок — це зусилля, зігнуте в м’язах. Мене він помічає лише боковим поглядом. Ніякої зупинки. Ні подиву. Ні тієї м’якої теплоти, яку я встигла відчути в ньому кілька разів і яка тепер здається мені сном. Він просто киває. Трохи прохолодно. Трохи відсторонено. Наче ми — колеги по роботі, а не люди, які встигли заплутатися в поцілунку, що досі віддається у мене під шкірою.

Я ловлю себе на тому, що чекаю від нього хоч якоїсь реакції. І від цього мені смішно й боляче. Тому що я не маю права чекати. Це ж усе… формальність.

Коли він майже минає мене, я змушую себе заговорити. Голос виходить тихий, як після довгої застуди:
— Твоя сестра сказала, що я маю обрати квіти для арки. Я подумала… можливо, ти хочеш теж на це поглянути? Щоб… не вийшло, що я зроблю щось не те.

Лука завмирає ледь помітно. Як тінь, що впала на плече.

Він озирається. Довго зважує слова.
— Ти не зобов’язана зі мною радитися. Весілля — це лишень формальність.

Формальність.

Мені стає так холодно, що здається — я стою босими ногами в снігу.
Я хитаю головою, ніби погоджуюсь, але це єдине, що можу зробити, щоб він не побачив, як у мене все всередині стискається, зсувається, тріскає. Я опускаю погляд на долоні, що стискають стебла евкаліпта.
— Зрозуміла, — кажу майже беззвучно.

Я чую, як він вдихає — коротко, ніби щось ріже йому всередині. Але він нічого не додає. Не пом’якшує, не пояснює. Лише продовжує свій шлях, і я дивлюся на його спину, напружену, мов лук, натягнутий до межі.

Лука віддаляється. Я роблю вигляд, що зосереджена на квітках, але пальці тремтять. Гірко думати, що вчора він був теплішим за всіх у цьому домі, а сьогодні… сьогодні від нього віє холодом сильнішим за ранкову млу.

Я відчуваю, як образа підіймається в мені, тихо, як вода за стіною дамби. І від того боляче подвійно: бо я не мала б хотіти його уваги, не мала б тягнутися до нього. Але він — єдиний, з ким я хоч на мить почувалася у безпеці.

А тепер він зробив усе, щоб цю безпеку забрати.

Я встаю, обтрушую сукню, щоб приховати тремтіння.
У домі мене знову зустрінуть яскраві голоси, вимоги й очікування. Але все, що я чую, це одне слово, яким він відрізав мене від себе.

***

Мене запрошують на вечерю майже наказовим тоном — молодший слуга з’являється в дверях і каже, що Марко хоче бути присутнім і щоб накрили в головній залі. Я дивуюся, бо Марко зазвичай їсть у своїх покоях. Але не питаю зайвого — бо хто тут взагалі щось пояснює мені?

Коли я заходжу в залу, мене відразу б’є в очі розкіш — срібні прибори, теплі лампові відблиски, темне дерево столу. І посеред цього — Марко, якого двоє людей щойно підкотили до столу у спеціальному кріслі. Він сидить з такою гордою поставою, ніби не обмежений нічим, ніби не він прив’язаний до цього місця тілом.

Він одразу піднімає брову, побачивши мене.
— О, наречена теж удостоїла нас своєю появою. Я вже думав, ти ховаєшся в своїй кімнаті, ображена на життя.

На мить я не знаходжу слів. Він говорить це майже лагідним тоном, але колючки відчуваються в кожному слові.

Я сідаю навпроти, намагаючись виглядати стримано.
— Я не ховаюсь, Марко. Я просто не знала, що вечеря буде… офіційною.

Він криво посміхається.
— Офіційність — це те, що тримає цей дім у купі, Еліно. Звикай.

Його погляд ковзає кудись за моє плече — і я розумію, що Лука увійшов у залу, ще до того, як чую його крок.

Тиша напружується. Лука сідає нвпроти від мене, не дивиться на мене, але я чую його присутність кожним нервом. Він мовчить, але в цьому мовчанні більше змісту, ніж у всьому, що сказала за день Данa.

Марко криво всміхається ще ширше, насолоджуючись моментом.
— Бачу, ви сьогодні обидва… в чудовому настрої.
Він піднімає келих.
— За наше світле майбутнє. Невідомо, кому з нас пощастило більше.

Я стискаю виделку сильніше, ніж варто. Лука нарешті кидає погляд на Марка — холодний, короткий.
— Ти щось хотів сказати по суті? Чи просто вирішив псувати всім апетит?

Марко хмикає, ніби Лука пожартував.
— Та я лише підтримую розмову. А ти такий напружений, ніби в грі твоє життя. Чи це тому, що моя наречена поруч?
Він хитро зиркає на мене.
— Вона ж гарна, правда? Може, занадто гарна для когось, хто не вміє зберігати рівновагу.

Образа в мені піднімається швидко, як полум’я. Я відкриваю рот, щоб відповісти, але Лука говорить першим.
— Марко, обережніше. Слова — не кулі, але інколи ріжуть глибше.

Марко не відводить погляду. У його очах блищить щось темне, майже злорадне.
— О, я знаю, як глибоко можуть різати кулі, брате. Навіть занадто добре. Та, бачиш, я не плачу від болю. А ти…
Він робить паузу, насолоджуючись моментом.
— Ти виглядаєш так, ніби тобі болить щось інше. Може, серце? Чи самолюбство?

Лука напружується — я бачу, як у нього рухається щелепа. Він робить ковток вина, але келих дзвінко торкається столу, коли він ставить його назад.
— Ти переходиш межу.

— Межі для тих, хто стоїть, — відповідає Марко тихо, майже ніжно. — А я сиджу. Мені можна більше.

Я вдихаю, збираючи в собі рештки сил.
— Марко… досить. Якщо ти хочеш просто мене принизити, то хоча б роби це чесно. Не прикривайся жартами.