Розділ 13

Еліна

Я прокидаюся від легкого, майже сором’язливого стуку у двері. Ранок теплий, м’який, сонячний — несправедливий після всього, що сталося вночі. Світло лягає на ковдру, повільно ковзає по стінах, у вікні тремтить молоде листя. На мить здається, що я вдома, у своєму маленькому світі, де найбільша тривога — це холодна кава або загублена стрічка. Де не було ні викрадень, ні пострілів, ні Луки з його темним, надто уважним поглядом.

Та двері прочиняються, і ця ілюзія розсипається. У кімнату заглядає молода служниця з блокнотом у руках. Вона усміхається несміливо, але щиро, ніби хоче передати мені частинку свого доброго настрою. Каже, що мене чекають унизу — Дана просила, щоб я допомогла з підготовкою до весілля.

Весілля.

Слово зависає в повітрі, важке й незграбне. Я ще не встигаю усвідомити, що воно тепер про мене, як мене вже ведуть сходами. У залі пахне свіжим хлібом, зеленню й чимось дорогим, цитрусовим. На столах розкладені тканини, стрічки, альбоми з меню, хтось розвішує білі ліхтарики, хтось гаряче сперечається про розсадку гостей.

Все це схоже на справжнє життя.
Не на те, що відбувається між мною і Лукою.

Дана стоїть біля вікна з чашею кави. Її погляд холодний, зібраний, але сьогодні без звичної різкості — лише контроль. Вона киває, і я сідаю за стіл, слухаючи про квіти, святковий хліб, солодощі, прикраси. Я торкаюся білих пелюсток і на мить усміхаюся. Чийсь легкий сміх відлунює в мені теплою, майже болісною надією.

Може, я теж могла б це відчувати. Радість. Світло.

Та варто пролунати слову «наречений», як у грудях стискається. Марко. Його голос. І ще один — набагато ближчий. Лука, який не мав мене цілувати й не мав виглядати таким зраненим, коли відштовхував.

Я ховаюся в дрібницях: кольорах серветок, запаху лаванди, порадах кухаря. Дівчата сміються, показують мереживо, жартують про вінок. Я думаю, що в інший час сміялася б разом із ними.

Коли ж підіймаю погляд, бачу в кінці коридору темну фігуру. Лука стоїть нерухомо, спираючись плечем об стіну. Не підходить. Лише дивиться. Між нами — шум, світло, робота.

Але саме він — тінь у цьому сонячному дні.
Я роблю вигляд, що не помічаю. Та його погляд відчувається на шкірі, мов пам’ять про поцілунок у темряві. І від цього все навколо здається ще яскравішим — і нестерпно крихким.

***

Після обіду дім клану перетворюється на мурашник. Мене кличуть то одні, то інші, сунуть у руки стрічки, каталоги з меню, коробки з тканинами. Всі хочуть, щоб я вибрала, погодила, оцінила. Наче без мене жодна серветка не має права лягти на стіл. Я киваю, усміхаюсь, хоча всередині відчуваю себе гістькою в чужому світі, якій доручили весілля, що існує лише на папері, а не в серці.

На мить я виходжу у двір — подихати. Тут трохи тихіше, пахне сирою землею і хвоєю, а на траві вже розкладені гілки для майбутньої арки. Я присідаю, розглядаю квіти, намагаючись хоч тут знайти опору. І саме тоді бачу Луку.

Він іде, ніби кудись поспішає, але рухається так стримано, що кожен його крок — це зусилля, зігнуте в м’язах. Мене він помічає лише боковим поглядом. Ніякої зупинки. Ні подиву. Ні тієї м’якої теплоти, яку я встигла відчути в ньому кілька разів і яка тепер здається мені сном. Він просто киває. Трохи прохолодно. Трохи відсторонено. Наче ми — колеги по роботі, а не люди, які встигли заплутатися в поцілунку, що досі віддається у мене під шкірою.

Я ловлю себе на тому, що чекаю від нього хоч якоїсь реакції. І від цього мені смішно й боляче. Тому що я не маю права чекати. Це ж усе… формальність.

Коли він майже минає мене, я змушую себе заговорити. Голос виходить тихий, як після довгої застуди:
— Твоя сестра сказала, що я маю обрати квіти для арки. Я подумала… можливо, ти хочеш теж на це поглянути? Щоб… не вийшло, що я зроблю щось не те.

Лука завмирає ледь помітно. Як тінь, що впала на плече.

Він озирається. Довго зважує слова.
— Ти не зобов’язана зі мною радитися. Весілля — це лишень формальність.

Формальність.

Мені стає так холодно, що здається — я стою босими ногами в снігу.
Я хитаю головою, ніби погоджуюсь, але це єдине, що можу зробити, щоб він не побачив, як у мене все всередині стискається, зсувається, тріскає. Я опускаю погляд на долоні, що стискають стебла евкаліпта.
— Зрозуміла, — кажу майже беззвучно.

Я чую, як він вдихає — коротко, ніби щось ріже йому всередині. Але він нічого не додає. Не пом’якшує, не пояснює. Лише продовжує свій шлях, і я дивлюся на його спину, напружену, мов лук, натягнутий до межі.

Лука віддаляється. Я роблю вигляд, що зосереджена на квітках, але пальці тремтять. Гірко думати, що вчора він був теплішим за всіх у цьому домі, а сьогодні… сьогодні від нього віє холодом сильнішим за ранкову млу.

Я відчуваю, як образа підіймається в мені, тихо, як вода за стіною дамби. І від того боляче подвійно: бо я не мала б хотіти його уваги, не мала б тягнутися до нього. Але він — єдиний, з ким я хоч на мить почувалася у безпеці.

А тепер він зробив усе, щоб цю безпеку забрати.

Я встаю, обтрушую сукню, щоб приховати тремтіння.
У домі мене знову зустрінуть яскраві голоси, вимоги й очікування. Але все, що я чую, це одне слово, яким він відрізав мене від себе.

***

Мене запрошують на вечерю майже наказовим тоном — молодший слуга з’являється в дверях і каже, що Марко хоче бути присутнім і щоб накрили в головній залі. Я дивуюся, бо Марко зазвичай їсть у своїх покоях. Але не питаю зайвого — бо хто тут взагалі щось пояснює мені?

Коли я заходжу в залу, мене відразу б’є в очі розкіш — срібні прибори, теплі лампові відблиски, темне дерево столу. І посеред цього — Марко, якого двоє людей щойно підкотили до столу у спеціальному кріслі. Він сидить з такою гордою поставою, ніби не обмежений нічим, ніби не він прив’язаний до цього місця тілом.

Він одразу піднімає брову, побачивши мене.
— О, наречена теж удостоїла нас своєю появою. Я вже думав, ти ховаєшся в своїй кімнаті, ображена на життя.