33 Еліна

Я прокидаюся від легкого стуку у двері. Ранок теплий, м’який, сонячний — несправедливий після всього, що сталося. У вікні тремтить листя, світло торкається підлоги золотими смужками. На мить здається, що я вдома, у своєму маленькому світі, де не було ні викрадень, ні пострілів, ні Луки з його темним поглядом.

Та двері прочиняються, і в кімнату заглядає молода служниця з блокнотом у руках. Вона всміхається несміливо, але щиро. Каже, що мене чекають унизу — Дана хоче, щоб я допомогла з підготовкою до весілля.

Весілля.

Я ще не встигаю усвідомити, що це слово тепер про мене, як мене вже ведуть сходами в залу, де пахне свіжим хлібом, зеленню і якимись дорогими цитрусами. На столах розкладені зразки тканин, кольорові стрічки, альбоми з меню. Хтось розвішує білі ліхтарики під стелею. Хтось уже сперечається про розсадку гостей.

Все це схоже на справжнє життя.

Не на те, що відбувається між мною і Лукою.

Дана стоїть біля вікна, у неї в руках чаша з кавою. Її погляд холодний, як завжди, але сьогодні в ньому немає гостроти, лише строгий контроль. Вона коротко киває — мовляв, час працювати.

Я сідаю за стіл і слухаю, як мені розповідають про варіанти квітів, святковий хліб, солодкі страви, традиційні прикраси для церемонії. На кілька хвилин я навіть ловлю себе на тому, що торкаюся пелюсток — ніжних, білих, як сніг, — і всміхаюся.

Сміх дівчини поруч — легкий, щирий — відлунює в мені дивною теплотою.

Може, я теж могла б це відчувати. Радість. Передчуття. Світло.

Та варто комусь сказати слово «наречений», як у мене в грудях стискається. Марко. І його голос у вчорашній кімнаті.

А ще… інший голос. Набагато ближчий.

Лука, який не повинен був мене цілувати. І який не мав виглядати таким… зраненим, коли відштовхував мене.

Я намагаюся поринути в роботу, обирати кольори серветок, нюхати аромат лаванди, слухати поради кухаря щодо десертів. І справді стає легше. Наче ці буденні дрібниці зшивають мене докупи.

Дівчата показують мені мереживні елементи, сміються, коли я плутаю два схожі відтінки блідо-рожевого. Хтось приміряє квітковий вінок і жартує, що мені пасуватиме такий самий.

Я думаю, що в інший час я б теж сміялася.

Надія інколи приходить у простих речах: теплі долоні на оксамиті тканини, запах свіжого тіста, сонячні плями на підлозі.

Але коли я підіймаю погляд, бачу фігуру в кінці коридору.

Темну, нерухому.

Лука спирається плечем об стіну. Дивиться в мій бік, хоч не наближається. Його погляд — колючий, важкий, наповнений чимось, що я не можу назвати. Він ніби контролює себе заради того, щоб просто стояти, не зрушити, не підійти ближче.

Між нами — шум, сміх, робота, світло.

Але все одно здається, що саме він — тінь у цьому сонячному дні.

Я роблю вигляд, що не помічаю. Розглядаю наступну тарілку, наступний ескіз.

Але я відчуваю його погляд на своїй шкірі. Наче пам’ять про той поцілунок у темряві.

І від цього все світле навколо стає ще яскравішим — і водночас смішно крихким.