Розділ 12

Лука

Я мав би спати. Відпочити. Заспокоїтись. Але замість цього сиджу у власній спальні, б’ю кулаком по підлокітнику крісла й слухаю, як дерево глухо віддає удар. Мені подобається цей звук. Він чесніший за думки в голові.

У мені наростає щось небезпечне. Не лють. Лють я знаю, вона пряма й корисна. Це інше. Жагуче, липке, виснажливе. Непристойне бажання, яке не піддається наказам. Те, що я не маю права відчувати. Особливо до нареченої Марко.

Еліна досі пахне на моїх руках водою, йодом і своїм теплом. Я мив їх двічі. Повільно. Ретельно. Та шкіра пам’ятає краще за голову. Я досі відчуваю її дотики в гарячці, її подих на своїй шиї, її тихе, стримане схлипування, коли вона думала, що я не чую. І ще — як вона притискалася ближче, несвідомо, майже довірливо, коли вірила, що рятує мене.

Вона навіть не усвідомлювала, як легко могла зламати мене однією-єдиною м’якою дією. Одним затриманим пальцем. Одним поглядом, у якому було більше турботи, ніж я дозволяв собі за останні роки.

Мені потрібно вирізати її з голови. Вирвати з тіла. Витравити, як отруту. Бо це стає слабкістю. А слабкість — це смерть. Не сьогодні, не завтра, але завжди.

Я викликаю Лею. Це рішення холодне, механічне, правильне за логікою. Вона колись чудово знала, що робити з моїми нервами. І з моїм тілом. Вона ніколи не просила більше, ніж я був готовий дати, і ніколи не торкалася того, що я не дозволяв.

Зараз вона приходить швидко, надто швидко, ніби чекала цього сигналу. Шовковий халат ледь тримається на плечах, темне волосся ще трохи вологе. Її очі блищать — у них змішане бажання й тріумф. Їй давно не давали доступу до мене, і вона сприймає цей виклик як шанс повернути собі місце.

Вона сідає поруч, надто близько. Я відчуваю її тепло, знайомий аромат, легкий тиск стегна. Її пальці торкаються мого плеча — пагубно, обережно, так, як треба. Дотик, який мав би діяти безвідмовно.

Я чекаю. Чекаю, що всередині клацне. Що тіло відгукнеться, як завжди. Що я відчу́ю бажане відволікання, забуду Еліну, забуду її погляд, що наче прожарює крізь мене, забуду, як вона тремтіла, торкаючись моєї рани, як на мить затримала пальці там, де не слід.

Але нічого не відбувається. Усередині — порожньо й напружено, наче натягнута струна, яка відмовляється звучати.

Лея проходиться пальцями по моїй ключиці, повільно, впевнено. Нахиляється ближче, шепоче щось грайливе, знайоме, те, що раніше працювало завжди. Та зараз її голос звучить дивно. Порожньо. Холодно. Ніби я слухаю чужу людину, яка випадково торкнулася мого імені, не знаючи, ким я є.

Вона кладе долоню на моє стегно.

І тут я розумію — мене нудить.

Не від неї. Від себе. Від цієї спроби замінити одну заборонену жінку іншою. Від того, як мізерно й брудно це виглядає. Від усвідомлення, що Еліна досі тримає мене за горло, хоч її тут немає, і я дозволяю їй це.

Лея продовжує зваблювати, упевнена, що просто потрібно ще трохи. Вона усміхається, нахиляється нижче, шовк ковзає по її грудях. Я ловлю себе на тому, що мене це не хвилює. Мене це дратує.

Я різко відсуваюся. Занадто різко. Вона не очікує, ледь не втрачає рівновагу.

— Іди.

Вона моргає, не розуміючи. Усмішка повільно стирається. Вона простягає руку знову, автоматично, як звикла.
— Лука… ти ж сам…

— Іди.

Я вимовляю це низько й небезпечно. Так, що в повітрі стає холодніше. Її очі розширюються — вона нарешті читає по моєму обличчю те, що потрібно. Я на межі. Не до гри. Не до компромісів. Не до ласки.

Вона мовчки збирає халат, швидко підводиться й виходить, не озираючись. Двері тихо клацають, і цей звук чомусь болить більше, ніж мав би.

Я залишаюся сам. І роблю найгірше — дозволяю собі зізнатися в тому, від чого тікаю другий день.

Я хочу Еліну.

Не тілесно лише. Не миттєво. Я хочу її заборонено сильно, болюче сильно, вперто так, що це вибиває з рівноваги навіть мене. Я хочу її турботу, її безглузду сміливість, її здатність дивитися на мене так, ніби я ще людина, а не зброя.

Я притискаю кулак до губ, намагаючись вигризти з себе цю слабкість. Але замість полегшення лишається тільки гіркий смак люті.

І чітке, нестерпно ясне усвідомлення: я не зміг замінити її. І не зможу. Навіть якби хотів.

А це — небезпека, яку вже не сховаєш.

Еліна

Я блукаю коридором, ніби вперше у чужому домі, хоч це тепер наш родинний маєток, наш спільний дах, наші спільні правила. Але мене дратує навіть саме слово “наш”. Я не знаю, де я в цій картині. Де мій простір. Де мені дозволено дихати.

Я просто хотіла знайти когось, хто скаже, що Лука живий. Що йому краще. Хтось, хто не дивитиметься холодно, ніби моє питання — зайве. Але нікого немає. Або вони відводять очі. Або кивають у бік верхнього крила, мовляв, не твоє діло.

Я сама не помічаю, як опиняюся перед його дверима.

Це дурість. Неймовірна. Але ноги несуть самі. Бо від нього пахне безпекою. Тією, заради якої я готова злитися на нього, боятися його, тікати й повертатися знову. І я навіть не помічаю, що торкаюся холодної латунної ручки, перш ніж усвідомлюю — двері прочинені.

В кімнаті напівтемно. Важкі штори пропускають тільки тонку смугу світла. І Лука стоїть до мене спиною, навпроти вікна, з відкинутим плечем, ніби не знає, куди подіти німий біль у тілі. Він напівроздягнений: тільки штани й перев’язка, свіжі сліди від бинтів. Його спина дихає важко — і я відчуваю щось таке, що мало б лякати, а натомість тягне наблизитися.

Я ковтаю повітря і кажу його ім’я. Тихо. Майже шепотом.

Він здригається так, ніби я вистрілила. Повертається різко, губи стискаються. В очах блискає та сама злість, якою він мене рятував. Та сама, яка ховає щось зовсім інше.

— Ти не мала приходити, — каже він. Просто пряме різке слово в простір, що ранить більше, ніж треба.

— Я знаю. Та я все одно стою тут. Бо мені страшно. Бо я хочу знати… як ти.