32 Лука

Я мав би спати. Відпочити. Заспокоїтись. Але замість цього сиджу у власній спальні, б’ю кулаком по підлокітнику і відчуваю, як у мені наростає щось небезпечне. Не лють. Ні. Гірше. Жагуче, виснажливе, непристойне бажання. Те, що я не маю права відчувати. Особливо до нареченої Марко.

Еліна досі пахне на моїх руках водою, йодом і своїм теплом. Я досі відчуваю її дотики в гарячці, її подих на своїй шкірі, її тихе схлипування, коли вона думала, що я не чую. І ще — як вона притискалася ближче, коли думала, що рятує мене. Вона навіть не усвідомлювала, як легко могла зламати мене однією-єдиною м’якою дією.

Мені потрібно вирізати її з голови. Вирвати з тіла. Витравити. Бо це стає слабкістю. А слабкість — це смерть.

Я викликаю Лєю. Вона колись чудово знала, що робити з моїми нервами. І з моїм тілом. Зараз вона приходить швидко, надто швидко, в шовковому халаті, що ледве тримається на плечах. Її очі блищать: їй давно не давали доступу до мене, і вона сприймає цей виклик як шанс.

Вона сідає поруч, надто близько. Торкається плеча. Пагубний, легкий, знайомий дотик. Такий, що мав би діяти.

Я чекаю, що всередині клацне. Що я відчу́ю бажане відволікання. Забуду Еліну. Забуду її погляд, що наче прожарює крізь мене. Забуду, як вона тремтіла, торкаючись моєї рани, як на мить затримала пальці там, де не слід.

Лея проходиться пальцями по моєму ключиці. Нахиляється. Шепоче щось грайливе, те, що раніше працювало завжди. Але зараз її голос звучить порожньо. Холодно. Ніби я слухаю чужу людину, яка випадково торкнулася мого імені.

Вона кладе долоню на моє стегно.

І тут я розумію. Мене нудить.

Не від неї. А від себе. Від спроби замінити хибну жінку на іншу. Від того, як мізерно і брудно це виглядає. Від того, що Еліна досі тримає мене за горло, хоч її тут немає.

Лея продовжує зваблювати, впевнена, що повернула мій інтерес. Вона усміхається, опускаючись ближче, шовк ковзає по її грудях. Я ловлю себе на тому, що мене це дратує.

Я різко відсуваюся. Занадто різко. Вона не очікує, ледь не втрачає рівновагу.

— Іди.

Вона моргає, не розуміючи. Протягує руку знову.

— Лука… ти ж сам...

— Іди.

Я вимовляю це низько й небезпечно. Її очі розширюються. Вона нарешті читає по моєму обличчю те, що потрібно — я на межі. Не до гри. Не до примирення.

Вона збирає халат, швидко підводиться й виходить, не озираючись. Двері тихо клацають.

Я залишаюся сам. І роблю найгірше — дозволяю собі зізнатися в тому, від чого тікаю другий день.

Я хочу Еліну. Заборонено сильно. Болюче сильно. Вперто так, що це вибиває з рівноваги навіть мене.

Я притискаю кулак до губ, намагаючись вигризти з себе цю слабкість. Але тільки гіркий смак люті лишається.

І чітке усвідомлення: я не зміг замінити її. І не зможу. Навіть якби хотів.

А це — небезпека, яку вже не сховаєш.