31

Я заходжу в душ і з полегшенням притуляюся долонями до холодної плитки, ніби вона здатна витягти з мене усю плутанину, що застрягла між ребрами. Вода ллється на голову, стікає по шиї, по плечах, залишаючи тонкі струмки, які не сховають найголовнішого — я тремчу. Не від страху, а від того проклятого поцілунку, який переслідує мене з того моменту, як він торкнувся краю моїх губ. Наче розколов мене навпіл. Наче показав щось, чого я не мала бачити.

Я заплющую очі, щоб відгородитися від усього, але замість темряви бачу Луку. Того, який у гарячці стискав мою руку й шепотів щось нечітке. Того, що весь у крові, у втомі, у впертості, вмів бути таким живим і небезпечним одночасно. Того, до кого я доторкалася тремтячими пальцями, обробляючи рану, ніби боялася, що він зникне, якщо зроблю щось не так.

І — того, що нахилився до мене вранці. Так спокійно, так впевнено, ніби давно вирішив щось за двох, і просто чекав моменту. Його губи були холодні й гарячі водночас, і в мене в грудях щось перевернулося, наче хтось витягнув повітря.

Я торкаюся пальцями своїх губ. Дурниць. Нічого ж не було. Просто імпульс. Просто стрес. Просто… Лука.

А потім пригадуються слова Марка. Його рівний голос, від якого я відчула себе школяркою, яку викликали до дошки. Легка, ледь помітна зверхність. Те, як він говорив про Луку — холодно, майже байдуже, немов про людину, що вміє лише руйнувати. Немов про того, хто не має серця, а лише амбіції, гнів і свою кланову честь.

І я стою тепер у цьому душі, між двома світами, як дурепа. Не знаю, де правда. У гарячому тілі, яке я витягувала зі смерті? У погляді, яким він дивився, коли я торкалася його шкіри? У тих кількох словах, які він кинув Маркові, коли думав, що я не чую? Чи в тому, що каже Марко? В його нескінченних претензіях до світу і до Луки?

Вода стає гарячішою, я дозволяю їй приховати мої думки, але вони від цього тільки швидшають. Мене кидає то в теплу ніжність, яку крадькома відчуваю до Луки, то в гострий холод тривоги, яку посіяв Марко.

У мене немає відповіді. Немає навіть натяку на неї.

Я лише знаю одне — з кожною хвилиною я хочу зрозуміти Луку сильніше. І водночас боюся, що правда про нього мені зовсім не сподобається.

Я намагаюся прилягти хоч на кілька хвилин, але тіло не слухається. Здається, я так і не відпустила напругу, що зібралася в мені за останню добу. Тільки-но очі починають злипатися, у двері хтось тихо стукає і повідомляє, що мене чекають на пізній сніданок. Відпочинок відкладається. Знову.

Спускаюся вниз довгим коридором, що пахне деревом і старими книгами. У їдальні багато людей, чужих, незнайомих, усі вони говорять між собою впівголоса, кидаючи на мене короткі оцінювальні погляди. А я шукаю очима лише одного. Луку.

Його немає.

Крісло біля голови столу порожнє, і ця порожнеча чомусь б’є по мені сильніше, ніж мала б. Може, він ще відходить від поранення? Може, йому гірше? Може…

Я відкидаю зайві думки і сідаю на запропоноване місце. Переді мною ставлять тарілку з гарячою стравою, але апетиту немає. Я дивлюся на Дану, голову клану, яка сидить праворуч, рівна, спокійна, зібрана в кожній дрібниці. Вона з тих жінок, які навіть мовчанням можуть різати.

Я наважуюся запитати.

— Дано… а де Лука?

Вона навіть не підводить погляду від свого чаю. Її відповідь падає холодно й рівно, як лезо.

— Відпочиває. Це не твоя турбота.

Мене ніби хтось стискає за грудну клітку. Я ковтаю, намагаючись не видати своїх емоцій. Але Дана піднімає очі — повільно, наче дає зрозуміти, що робить мені послугу.

— Така цікавість недоречна, Еліно. Особливо для людини, яка ще не стала частиною нашого дому.

Не стала. Майбутня. Я навіть чітко не розумію, ким я для них є. А вона вже бачить у моєму питанні щось зайве. Небажане.

Я тихо киваю, хоча всередині все скипає. Наче вона тільки що поставила мене на місце. І я — не знаю, що з цим робити. Я ж просто хотіла дізнатися, як він. Після тієї ночі. Після всього.

Я опускаю погляд у тарілку, роблю вигляд, що їм, хоча їжа віддає картоном. Голоси навколо стають приглушеними, а моя думка вперто повертається до Луки. Де він? Що з ним? Чому мене так хвилює це, хоча не мало б?

Щось у мені починає тривожно стукати, ніби я заблукала в чужому домі, серед чужих законів, і єдиний, хто міг би бути для мене орієнтиром, просто… зник.

І я не знаю, чи це тому, що я переживаю за нього.

Чи тому, що без нього мені тут страшно.