30 Еліна

Ми з Лукою в’їжджаємо у внутрішній двір кланового палацу тоді, коли сонце вже висить високо — різке, надто чисте, таке, що хочеться заплющити очі і не бачити нічого навколо. Лука мовчить майже всю дорогу. Час від часу я ловлю його погляд у дзеркалі — уважний, гострий, але старанно прихований за маскою байдужості. Він не торкається мене, не пояснює, що робити, і не дивиться так, як минулої ночі. І саме це ранить найбільше.

Мене зустрічають двоє жінок у строгих чорних сукнях, ніби гувернантки з інших часів. Клан Вулковичів живе за правилами, яких я ще не розумію. Вони вклонилися Луці, мене — лише чемно привітали, і повели всередину. Двері за нами закриваються так тихо, що здається, ніби ковтають звук.

— Для нареченої Марко приготували східне крило, — пояснює старша жінка. Голос у неї владний, але без злості. — Голова клану наказала, щоб ви мали все необхідне.

Я киваю, намагаючись не думати про те, що насправді я — полонянка, просто у дорогій версії “золотих ґрат”. Приватна кімната виявляється великою, темно-дерев’яною, з різьбленим ліжком і товстими шторами, які здаються важчими за тишу.

Я встигаю тільки роздивитись, де ванна, де шафа, і зняти черевики, коли у двері стукають різко, безцеремонно.

— Пан Марко хоче бачити пані Еліану. Негайно.

Я вздихаю. Мені хочеться сказати, що я хоч трохи відпочити хочу після ночі з перескоком через смерть. Але я ж знаю, як тут усе працює. Я — частина угоди, не людина.

Коридори східного крила довгі, важкі, пахнуть ліками й зачиненими вікнами. Я чую гул апаратів ще до того, як відчиняються двері в кімнату Марко.

Він лежить у ліжку, але не виглядає слабким. Очі — темні, пронизливо тверді. Плечі хоч і нерухомі, все одно здаються сильними. І тільки металева конструкція, що підтримує ноги, видає справжній масштаб його поранення.

— Нарешті, — каже він, і голос у нього твердий, як камінь, без натяку на вдячність чи хоч якусь м’якість. — Я думав, ти надумаєш знехтувати своїми обов’язками вже першого дня.

Я напружуюся. Мені хочеться відповісти різко, але тримаю себе в руках.

— Я щойно прибула, — пояснюю спокійно. — Мене щойно поселили.

Марко кривиться.

— Ти вже користуєшся правами дівчинки, що потребує опіки? Дивно. Мені казали, що ти сильніша.

Я відчуваю, як у грудях піднімається гаряча хвиля. Він дивиться на мене так, ніби я — не наречена, не жінка, а ресурс. Елемент угоди.

— Я прийшла, бо мене покликали, — кажу стримано. — Якщо вам щось потрібно…

— Мені потрібно знати, — перебиває він, — що ти розумієш ситуацію. Я бачу, як ти дивишся на Луку. Ти не перша, кому здається, що він герой. Це помилка. В цьому домі герой — той, хто вижив. А це я.

Його слова ріжуть. Не через грубість — я вже звикла до грубості — а через те, що він бачить більше, ніж мав би. Бачить те, чого я сама боюсь.

Я роблю крок назад, бо раптом відчуваю, як стискається живіт.

— Ви мене не знаєте.

— І не хочу знати, — відказує Марко холодно. — Мені потрібна дружина, яка дасть спадкоємця. Все інше — не має значення. Ти маєш робити те, що скажуть, і не ставити питань. Я не потерплю істерик.

Слова падають, як каміння. Я хочу вийти, закрити двері і ніколи сюди не повертатися.

Я обертаюся до дверей, і він додає:

— І ще. Ти не смієш їздити десь сама. Зараз час війни, хоч про це поки й не кричать газети. Якщо Лука тебе знайде вдруге в небезпечному місці — він уб’є всіх, хто за це відповідатиме. А мені не потрібні криваві сцени через твою дурість.

Я зупиняюся. Тремтіння пробігає по спині.

— Лука? — питаю тихо, сама не знаючи, чому.

Марко сміється. Коротко, різко, без радості.

— Не роби тієї ж помилки, що інші жінки. Лука — не рятівник. Він — зброя. Його не можна любити. Його можна тільки боятися. І використовувати. Він сам це добре знає.

Я виходжу з кімнати ще до того, як він закінчує говорити. Повітря здається густим, я ковтаю його поверхнево, не до кінця. У голові — шум. У грудях — ком. Я ненавиджу, що його слова зачепили мене, ненавиджу, що він правий у чомусь. Ненавиджу, що Лука — це проблема, від якої я не можу втекти.

А найбільше — ненавиджу, що мені страшно.

Страшно тут. Страшно від них.
Страшно від себе.