29 Еліна

Сонце тільки починає підійматися, і його бліде світло блимає між кронами дерев, коли я заводжу машину. Ранковий туман стелиться над дорогою, мов ковдра, і від нього все здається ще більш нереальним. Лука сидить поруч, мовчазний, напружений, ніби кожен звук у лісі може бути знаком небезпеки. Він іноді хмуриться, прикривши очі, і я не знаю — це біль чи тривога.

— Ти нормально? — виривається в мене тихо, хоча я навіть не хотіла порушувати тишу.

— Нормально, — бурмоче він, але його голос занадто твердий, щоб я повірила. — Просто їдь рівніше. І не так близько до узбіччя.

Я ледве стримую роздратований видих. Я ж стараюся. Усе нове. Небезпека нова. Машина не моя. І він мовчки пильнує кожен мій рух, ніби я тримаю в руках не кермо, а детонатор.

Я втомлено пересуваю долоні на кермі, і в цей момент Лука різко підводиться. Його очі звужуються, він вдивляється вдалечінь. Я теж уважно дивлюся і тільки тоді помічаю — на повороті стоїть чужа машина. Просто стоїть, поперек дороги, так ніби… чекає.

Лука нахиляється ближче. Його плече торкається мого, гаряче навіть через одяг. Від цього мене прошиває хвилею нервового тепла.

— Еліно, газуй, — його голос низький, різкий, рішучий.

— Але… що—

— Газуй. Зараз же.

Я натискаю на педаль, і машина рве вперед. Ранковий туман розлітається шматками. У мене пересихає в роті. Позаду щось блимає — рух. Люди. Постаті, що вилізають із-за машини, яку я спершу навіть не помітила.

Лука хапає мене за зап’ясток, стискає руку на кермі. Не щоб відібрати керування. Щоб втримати.

Не відпускай кермо. Повернеш праворуч, різко. Не бійся.

Я не боюсь? Та я ледь дихаю. Серце б’є в горлі, а в животі холодним клубком скручується страх. Я роблю так, як він каже, вивертаю кермо, машина зсковзує убік, колеса пищать по мокрому асфальту.

Позаду лунає удар — метал об метал. Вони спробували нас наздогнати? Перекрити? Я не бачу, бо Лука вже кричить — далі, рівно, тримайся в центрі, молодець, ти можеш.

Його голос дивно заспокоює. Не тому, що м’який. Навпаки — він немовби вштовхує мене в реальність, у тверезість, змушує дихати.

— Я… вони ще за нами? — питаю, боюся почути відповідь.

— Поки ні. Але вважай, Еліно. Це була засідка. Не випадковість.

Я ковтаю повітря. Мене трусить. Пальці не слухаються, але я не можу зупинитися. Не можу дозволити собі слабкість.

— Мені… мені здається, я мало не врізалася… і…

— Ти чудово впоралася, — хрипло каже він і раптом торкається моєї щоки кінчиками пальців. — Більшість у паніці втратила б контроль. А ти ні.

Його рука тепла, сильна. Так ніжно він не торкався мене ще ніколи. І я розумію: страх лишився позаду… але інше починає тремтіти в мені сильніше.

Я дивлюсь прямо вперед, на дорогу, яка знову здається порожньою й тихою. Але тиша оманлива. І тепло від його руки лишає в мені слід набагато глибший, ніж будь-яка небезпека.