Розділ 11

Еліна

...А потім він відривається, різко. Наче ріже між нами повітря.

— Нам не можна цього, — прошепотів він хрипко, але руки з мене не зняв. — Зараз… точно не можна.

А я стою в його обіймах і знаю: ми перейшли межу.

Сонце тільки починає підійматися, і його бліде світло блимає між кронами дерев, коли я заводжу машину. Ранковий туман стелиться над дорогою, мов ковдра, і від нього все здається ще більш нереальним. Лука сидить поруч, мовчазний, напружений, ніби кожен звук у лісі може бути знаком небезпеки. Він іноді хмуриться, прикривши очі, і я не знаю — це біль чи тривога.

— Ти нормально? — виривається в мене тихо, хоча я навіть не хотіла порушувати тишу.

— Нормально, — бурмоче він, але його голос занадто твердий, щоб я повірила. — Просто їдь рівніше. І не так близько до узбіччя.

Я ледве стримую роздратований видих. Я ж стараюся. Усе нове. Небезпека нова. Машина не моя. І він мовчки пильнує кожен мій рух, ніби я тримаю в руках не кермо, а детонатор.

Я втомлено пересуваю долоні на кермі, і в цей момент Лука різко підводиться. Його очі звужуються, він вдивляється вдалечінь. Я теж уважно дивлюся і тільки тоді помічаю — на повороті стоїть чужа машина. Просто стоїть, поперек дороги, так ніби… чекає.

Лука нахиляється ближче. Його плече торкається мого, гаряче навіть через одяг. Від цього мене прошиває хвилею нервового тепла.

— Еліно, газуй, — його голос низький, різкий, рішучий.

— Але… що—

— Газуй. Зараз же.

Я натискаю на педаль, і машина рве вперед. Ранковий туман розлітається шматками. У мене пересихає в роті. Позаду щось блимає — рух. Люди. Постаті, що вилізають із-за машини, яку я спершу навіть не помітила.

Лука хапає мене за зап’ясток, стискає руку на кермі. Не щоб відібрати керування. Щоб втримати.

Не відпускай кермо. Повернеш праворуч, різко. Не бійся.

Я не боюсь? Та я ледь дихаю. Серце б’є в горлі, а в животі холодним клубком скручується страх. Я роблю так, як він каже, вивертаю кермо, машина зсковзує убік, колеса пищать по мокрому асфальту.

Позаду лунає удар — метал об метал. Вони спробували нас наздогнати? Перекрити? Я не бачу, бо Лука вже кричить — далі, рівно, тримайся в центрі, молодець, ти можеш.

Його голос дивно заспокоює. Не тому, що м’який. Навпаки — він немовби вштовхує мене в реальність, у тверезість, змушує дихати.

— Я… вони ще за нами? — питаю, боюся почути відповідь.

— Поки ні. Але вважай, Еліно. Це була засідка. Не випадковість.

Я ковтаю повітря. Мене трусить. Пальці не слухаються, але я не можу зупинитися. Не можу дозволити собі слабкість.

— Мені… мені здається, я мало не врізалася… і…

— Ти чудово впоралася, — хрипло каже він і раптом торкається моєї щоки кінчиками пальців. — Більшість у паніці втратила б контроль. А ти ні.

Його рука тепла, сильна. Так ніжно він не торкався мене ще ніколи. І я розумію: страх лишився позаду… але інше починає тремтіти в мені сильніше.

Я дивлюсь прямо вперед, на дорогу, яка знову здається порожньою й тихою. Але тиша оманлива. І тепло від його руки лишає в мені слід набагато глибший, ніж будь-яка небезпека.

Ми з Лукою в’їжджаємо у внутрішній двір кланового палацу тоді, коли сонце вже висить високо — різке, надто чисте, таке, що хочеться заплющити очі і не бачити нічого навколо. Лука мовчить майже всю дорогу. Час від часу я ловлю його погляд у дзеркалі — уважний, гострий, але старанно прихований за маскою байдужості. Він не торкається мене, не пояснює, що робити, і не дивиться так, як минулої ночі. І саме це ранить найбільше.

Мене зустрічають двоє жінок у строгих чорних сукнях, ніби гувернантки з інших часів. Клан Вулковичів живе за правилами, яких я ще не розумію. Вони вклонилися Луці, мене — лише чемно привітали, і повели всередину. Двері за нами закриваються так тихо, що здається, ніби ковтають звук.

— Для нареченої Марко приготували східне крило, — пояснює старша жінка. Голос у неї владний, але без злості. — Голова клану наказала, щоб ви мали все необхідне.

Я киваю, намагаючись не думати про те, що насправді я — полонянка, просто у дорогій версії “золотих ґрат”. Приватна кімната виявляється великою, темно-дерев’яною, з різьбленим ліжком і товстими шторами, які здаються важчими за тишу.

Я встигаю тільки роздивитись, де ванна, де шафа, і зняти черевики, коли у двері стукають різко, безцеремонно.

— Пан Марко хоче бачити пані Еліану. Негайно.

Я вздихаю. Мені хочеться сказати, що я хоч трохи відпочити хочу після ночі з перескоком через смерть. Але я ж знаю, як тут усе працює. Я — частина угоди, не людина.

Коридори східного крила довгі, важкі, пахнуть ліками й зачиненими вікнами. Я чую гул апаратів ще до того, як відчиняються двері в кімнату Марко.

Він лежить у ліжку, але не виглядає слабким. Очі — темні, пронизливо тверді. Плечі хоч і нерухомі, все одно здаються сильними. І тільки металева конструкція, що підтримує ноги, видає справжній масштаб його поранення.

— Нарешті, — каже він, і голос у нього твердий, як камінь, без натяку на вдячність чи хоч якусь м’якість. — Я думав, ти надумаєш знехтувати своїми обов’язками вже першого дня.

Я напружуюся. Мені хочеться відповісти різко, але тримаю себе в руках.

— Я щойно прибула, — пояснюю спокійно. — Мене щойно поселили.

Марко кривиться.

— Ти вже користуєшся правами дівчинки, що потребує опіки? Дивно. Мені казали, що ти сильніша.

Я відчуваю, як у грудях піднімається гаряча хвиля. Він дивиться на мене так, ніби я — не наречена, не жінка, а ресурс. Елемент угоди.

— Я прийшла, бо мене покликали, — кажу стримано. — Якщо вам щось потрібно…

— Мені потрібно знати, — перебиває він, — що ти розумієш ситуацію. Я бачу, як ти дивишся на Луку. Ти не перша, кому здається, що він герой. Це помилка. В цьому домі герой — той, хто вижив. А це я.

Його слова ріжуть. Не через грубість — я вже звикла до грубості — а через те, що він бачить більше, ніж мав би. Бачить те, чого я сама боюсь.