28 Еліна

— Давай я сніданок приготую, — кажу я. — Ці десять хвилин нічого не вирішують.

Лука мовчи перебирає аптечку. Я сприймаю це як його згоду. 

Я намагаюся ходити тихо, хоча в цій маленькій кухні кожен рух звучить так, наче я перекидаю меблі. Розбитий чайник, стерильні пакети, банка меду, яку я знайшла в шафці… все шумить. Але я вперто колупаюся з цим сніданком, бо щось усередині каже, що йому треба нормальна їжа. Щось гаряче. Щось, що поверне сили.

На плиті булькає вівсянка. Я не люблю її запах, але вона — єдине, що тут можна приготувати швидко. Лука сидить за столом, нахилившись на лікоть, і виглядає так, ніби його втомила сама думка про те, що я готую йому їжу. Він сьогодні мовчазний, жорсткіший, ніж учора, і вже точно не той ніжний, гарячковий Лука, який торкався мене серед ночі.

— Поїж хоч щось, — кажу я тихо, ставлячи перед ним тарілку.

Він дивиться на неї так, ніби я принесла йому миску гравію.

— Я не хочу.

— Ти повинен.

— Не зараз.

— Лука, у тебе рана, ти втратив багато крові, ти…

— Еліно. — Його голос ріжучий, як лезо. — Я сказав, що не хочу.

Я стискаю ложку так, що пальці біліють.
— І що? Я маю перестати про тебе хвилюватися, бо ти вирішив будувати з себе камінь?

Він рухається різко. Занадто різко. Хапає чашку з водою, ніби хоче зробити ковток, але замість цього різко кидає її в раковину. Скло глухо розбивається, шматки дзвінко стукають по металу, і я здригаюся. Чашка тріснула навпіл.

— Ти не розумієш… — гарчить він. — Я не можу дозволити собі розслабитися. Навіть тут. Навіть на хвилину. І твій сніданок — не те, чого я зараз потребую.

Його слова б’ють сильніше, ніж розбита чашка.

Я тупо дивлюсь на тріщину, що розповзлася по склу. Потім на нього. Мені хочеться щось відповісти — різко, гордо, з викликом — але всередині щось ламається. Тонесенька ниточка, що тримала мене з учорашнього вечора. Я чую, як перший подих тремтить, хоч намагаюся приховати це. Проковтнути.

Він помічає. Занадто пізно, але помічає.

— Еліно… — його голос змінюється, стає нижчим, м’якшим, але я вже мовби не чую його.

— Нічого, — шепочу. — Я ж… я просто хотіла допомогти. Вибач. Це було дурно.

Підлога розмивається перед очима. Сльози ще не падають, але стоять гостро, боляче. Я відвертаюсь, роблю крок назад, та Лука стрімко піднімається. Його рух ще трохи хиткий, але достатньо впевнений, щоб перехопити мене, поки я не втекла в іншу кімнату.

Він кладе руки мені на плечі. Теплі. Сильні. Занадто близько, щоб я могла сховатись.

— Еліно, досить. Я… я був не правий.

— Звісно, — виривається в мене гірко. — Ти завжди не правий. Але все одно робиш, як хочеш.

— Тому що мушу. — Він зводить моє підборіддя пальцями, змушуючи подивитися в його очі. — Бо не можу дозволити собі втрачати самоконтроль. Особливо з тобою.

Мені хочеться вирватися. Мені хочеться залишитись. Дві сили в мені стираються в пил.

— Я не твоя проблема, — шепочу.

— Ти моя найбільша проблема, — каже він тихо, різко, щиро. — Зараз — так.

Його руки опускаються нижче, обіймають мене за талію. Я здригаюсь, але не тікаю. Мені хочеться спертися на нього, як не хотілося ні на кого в житті. І це лякає мене найбільше.

— Я не хотів кричати, — бурмоче він у моє волосся. — Не хотів тебе лякати. Просто… я не звик, коли хтось турбується про мене. Не знаю, що робити з цим.

Його пальці стискають мене твердіше, і раптом він нахиляється ближче. Не різко. Не владно. А так, ніби бореться з собою до останньої секунди.

— Ти змушуєш мене поводитися як божевільний, — шепче він.

— А ти… — я ковтаю повітря, бо мені соромно договорити. — Ти мене доводиш.

Не знаю, хто рухається перший. Він. Я. Або це просто той момент, який стає неминучим.

Його губи торкаються моїх коротко, майже обережно, але всередині мене тут же щось вибухає. Легка тремтлива теплота від дотику перетворюється на жар. Лука застигає на секунду, ніби чекає, що я його відштовхну.

Я не відштовхую.

І він цілує сильніше. Глибше. Наче вже не може стриматися. Його пальці ковзають по моїй спині, тягнуть ближче. Я відчуваю запах його шкіри, легкий присмак крові та медицини, і раптом — ні страху, ні злості, тільки його надто багато.

Його подих зривається. Мій теж.

А потім він відривається, різко. Наче ріже між нами повітря.

— Нам не можна цього, — прошепотів він хрипко, але руки з мене не зняв. — Зараз… точно не можна.

А я стою в його обіймах і знаю: ми перейшли межу.