27 Еліна

Прокидаюсь від того, що тиша надто глибока. Тиша, в якій чутно тільки його дихання. Важке, але вже не гарячкове. Мені потрібно кілька секунд, щоб згадати, де я, що це за кімната, чому вчора мої руки тряслися так, що я ледь утримала щипці, коли витягала з нього ту кляту кулю. І тільки тоді я бачу його — Лука лежить на боці, очі відкриті, ясніші, ніж учора, і дивиться на мене так, наче прокидається не перший, а вже давно пильнує.

— Ти дивишся на мене, — бурмочу сонно і одразу почуваю, як приливає жар до щік.

— А ти хропиш, — відповідає він таким рівним голосом, що я аж ковтаю обурення. Але в куточку його рота з’являється легка усмішка. Жива. Твереза. Без гарячкового марення.

Я смикаю ковдру до підборіддя.
— Брехун.

— Правда, — насолоджується моєю реакцією він, але не продовжує дражнити. Він виглядає втомленим, але вже самим собою. Сильним. Твердим. Тепер, коли жар спав, мені ще більше помітні синці під очима, напруга щелепи і те, як він раз по раз перевіряє поглядом двері й вікна — звичка того, хто ніколи не дозволяє собі розслабитись.

Я підводжусь.
— Тобі треба ліки. І вода. І щось з’їсти.

— Мені треба, щоб ти не носилася навколо мене, наче я на смертному одрі, — бурчить він, але слухняно випиває таблетки, які я кладу на долоню, і воду, яку подаю. — Почуваюся нормально.

— Ти втратив багато крові. Тобі ще погано.

Він важко зітхає.
— Не настільки, щоб сидіти тут, як мішень. Ми маємо повертатися в місто.

Мене тицяє холодною голкою під ребра.
— Куди саме? Там же… небезпечно.

— Тут — небезпечніше. — Він підводиться, повільно, але впевнено. — Без підтримки клану нас знайдуть. Питання часу.

— А Арсен?.. — вимовляю ім’я, яке чула вчора, коли той покидьок шипів на мене в темряві.

Очі Луки темнішають. Вони і без того завжди ніби ховають бурю, але зараз там справжній шторм.
— Арсен Седрак. Колись був мені братом. Не за кров’ю — за вибором. Ми разом росли, разом проходили випробування, тренувалися, поки не падали. Я думав… — він стискає пальці в кулак. — Думав, що знаю його.

— А тепер?

— Тепер він той, хто готовий вирізати половину Вулковичів, аби отримати свою владу. Холодний, хитрий, без жалю. Ми з ним стали ворогами ще до того, як я очолив охорону сім’ї. Але зараз… — Лука зустрічається зі мною поглядом. — Зараз він перейшов межу.

Я згадую ті очі. Хижі. Порожні. Ту погрозу, що він прошипів мені у вухо, коли тримав, як тряпку, на підлозі старої хижі. По моїй спині пробігає неприємний холодок.
— Чому йому потрібна я?

Лука мовчить довше, ніж мені подобається.

— Тому що я… — він переривається, підбирає інше слово. — Тому що він хоче мене зламати. Через тебе це легше.

Серце тьохкає.
— Лука…

— Не потрібно, — бурмоче він, на мить затуляючи очі рукою. — Я не дозволю йому дістатися до тебе. Але для цього нам треба повернутися. Під охорону. Під контроль. У місто.

Я зливаюся з ковдрою, наче намагаюся в ній сховатись.
— Мені страшно.

— Всім буває страшно , — зізнається він тихо. І це вперше, коли я чую від нього щось подібне. — Але страх — не причина зупинятися.

Він підводиться, повільно натягаючи футболку, і я знову ненавиджу себе за те, що не можу відірвати погляд. Рана замотана тугою пов’язкою, рухи обережні, але сила нікуди не поділася. Це чоловік, який виживе навіть у пеклі — але зараз чомусь стоїть переді мною, покладаючись на моє рішення.

— Одягайся, — каже м’якше. — Виходимо через десять хвилин. Треба їхати.

— Куди саме?

Він ледь усміхається.
— Туди, де мене точно не шукатимуть. А потім — до міста. Ти ж не думаєш, що я відпущу тебе назад у той дім одну?

Я ковтаю повітря. Це не питання. Це факт.

— Лука…

Він нахиляється ближче, щоб перевірити мої зіниці, чи, може, просто знайти в мені щось, що заспокоїть його.
— Я не дам тобі пропасти. Це… єдине, в чому ти можеш не сумніватися.

Його пальці торкаються моїх — коротко, ледь відчутно. Але цього дотику достатньо, щоб у мене підкосилися коліна.

— Ходімо, Еліно. У нас мало часу.