Розділ 10

Лука

Свідомість прорізає тепло. Наче густий туман, у якому щось рухається, торкається, дихає поруч. І тільки коли я відчуваю її запах — легкий, тривожний, той, що змішується зі шкірою та страхом, — розумію: я не один. Вона тут. Еліна. Маленька вперта бісичка, яка примудрилася залізти мені в голову так глибоко, що навіть біль не витискає її звідти.

Я намагаюся підвестися, але ребра відгукуються різким пульсом. Гарячка заливає тіло зсередини, розплавляє думки, і я ненавиджу себе за те, що допустив це. За те, що дав їм шанс дістатися до неї. За те, що зараз не можу навіть контролювати власні руки — вони тягнуться до неї самі, ніби я давно перестав бути собою.

Вона лежить поруч, змучена, пильнує моє дихання, як охоронець життя. Її щока торкається подушки, волосся розсипане, і я ловлю себе на тому, що дивлюсь на неї, як на найціннішу річ у цьому всьому клятому світі. Мені треба відвернутися. Відірвати погляд. Вирватися з цього стану, бо гарячка зриває гальма і я відчуваю, як стискається моє горло — не від болю, від бажання.

Пальці торкаються її талії, легенько, інстинктивно. Наче мені потрібно переконатися, що вона справжня. Що жива. Що тут. Вона здригається, і я усвідомлюю: я пещу її, не контролюючи себе. Легкі рухи, ковзаю шкірою по її футболці, і в мені спалахує те, що я так довго тримав на ланцюзі. Вона — небезпека. Для мене. Для мого розуму. Для того, що лишилося від самоконтролю.

Еліна різко підводиться, її очі великі, розгублені, рожеві щоки.
— Лука… — голос тихий, тремтячий. — Ти в гарячці.

Я хочу сказати щось різке, щось, що відкине цей момент і сховає слабкість. Але слова ковзають з язика теплі, хрипкі, майже зізнавальні:
— Не йди.

Вона затримує подих. Я бачу, як у ній провалюється ціла буря — страх, ніжність, образа, бажання. І все це для мене занадто.

Вона кладе долоню мені на щоку, і я майже муркочу, як дикий звір, що нарешті знайшов притулок.
— Я нікуди не йду. Просто тобі треба прохолоніти, — шепоче вона, хоч обидва знаємо: це брехня. Кожен її рух тільки підігріває мене сильніше.

Я намагаюся зібрати думки докупи, та жар тягне мене назад у темряву. Перед тим, як провалитися, я ловлю її погляд — і бачу там те, чого боявся найбільше: вона хвилюється за мене. Щиро. До кісток.

…
Коли я знову виринаю, вона сидить, спершись на край ліжка, змінює мокрий компрес. Очі втомлені, але пильні, рухи акуратні. Вона вся дрібна, здається, її можна приховати між долонями. Але водночас у ній стільки стійкості, що мене аж перекручує.

— Еліно, — хриплю, голос рве горло. — Чому ти не спиш?

— Бо ти гориш, — бурчить вона, і в цьому бурчанні стільки ніжності, що мені хочеться вилаятися. — І бо ти мені не байдужий, хоч мені й гидко це визнавати.

Вона зиркає на мене сердито, ніби я змусив її сказати це. Я посміхаюсь — більше крає ніжки поранення, але я не можу зупинитися.
— Не байдужий, так?

— Замовкни, — шипить вона, червоніючи.

Але я бачу: її тягне до мене. Так само, як мене до неї. Жар вирує всередині, але це вже не тільки від температури — це вона робить мене гарячим, живим, небезпечним.

Голова паморочиться, та я все одно тягнуся до її зап’ястка.
— Сядь ближче.

— Лука…

— Я тебе не зачеплю, — брешу так легко, що це лякає мене самого. — Але мені потрібна ти тут.

Вона приходить ближче, хоч і вагається. Її дихання лоскоче мені шию, а я затискаю кулак у простирадлі, намагаючись не схопити її силоміць. Це неправильно. Це не час. Не місце. Але якого біса, вона дивиться на мене так, наче світ зник і лишились тільки ми.

— Ти маєш жити, — прошепотіла вона, торкаючись моєї грудей. — Чуєш? Я не пробачу, якщо ти…

Я вкриваюсь мурашками. Її пальці ковзають по моїй шкірі, холодні після компресу, і я стискаю її зап’ясток, не дозволяючи відсмикнутися.
— Я живу. 

Вона ковтає повітря, і ця дрібна дія робить мене божевільним.

Я відчуваю, як чорніє зір, як гарячка знову накриває. І перед тим, як темрява мене поглинає, я дозволяю собі останню думку, солодку й отруйну:

Якщо вона залишиться поруч ще трохи — я більше не стримаюсь.

 Еліна

Прокидаюсь від того, що тиша надто глибока. Тиша, в якій чутно тільки його дихання. Важке, але вже не гарячкове. Мені потрібно кілька секунд, щоб згадати, де я, що це за кімната, чому вчора мої руки тряслися так, що я ледь утримала щипці, коли витягала з нього ту кляту кулю. І тільки тоді я бачу його — Лука лежить на боці, очі відкриті, ясніші, ніж учора, і дивиться на мене так, наче прокидається не перший, а вже давно пильнує.

— Ти дивишся на мене, — бурмочу сонно і одразу почуваю, як приливає жар до щік.

— А ти хропиш, — відповідає він таким рівним голосом, що я аж ковтаю обурення. Але в куточку його рота з’являється легка усмішка. Жива. Твереза. Без гарячкового марення.

Я смикаю ковдру до підборіддя.
— Брехун.

— Правда, — насолоджується моєю реакцією він, але не продовжує дражнити. Він виглядає втомленим, але вже самим собою. Сильним. Твердим. Тепер, коли жар спав, мені ще більше помітні синці під очима, напруга щелепи і те, як він раз по раз перевіряє поглядом двері й вікна — звичка того, хто ніколи не дозволяє собі розслабитись.

Я підводжусь.
— Тобі треба ліки. І вода. І щось з’їсти.

— Мені треба, щоб ти не носилася навколо мене, наче я на смертному одрі, — бурчить він, але слухняно випиває таблетки, які я кладу на долоню, і воду, яку подаю. — Почуваюся нормально.

— Ти втратив багато крові. Тобі ще погано.

Він важко зітхає.
— Не настільки, щоб сидіти тут, як мішень. Ми маємо повертатися в місто.

Мене тицяє холодною голкою під ребра.
— Куди саме? Там же… небезпечно.

— Тут — небезпечніше. — Він підводиться, повільно, але впевнено. — Без підтримки клану нас знайдуть. Питання часу.

— А Арсен?.. — вимовляю ім’я, яке чула вчора, коли той покидьок шипів на мене в темряві.