26 Лука

Свідомість прорізає тепло. Наче густий туман, у якому щось рухається, торкається, дихає поруч. І тільки коли я відчуваю її запах — легкий, тривожний, той, що змішується зі шкірою та страхом, — розумію: я не один. Вона тут. Еліна. Маленька вперта бісичка, яка примудрилася залізти мені в голову так глибоко, що навіть біль не витискає її звідти.

Я намагаюся підвестися, але ребра відгукуються різким пульсом. Гарячка заливає тіло зсередини, розплавляє думки, і я ненавиджу себе за те, що допустив це. За те, що дав їм шанс дістатися до неї. За те, що зараз не можу навіть контролювати власні руки — вони тягнуться до неї самі, ніби я давно перестав бути собою.

Вона лежить поруч, змучена, пильнує моє дихання, як охоронець життя. Її щока торкається подушки, волосся розсипане, і я ловлю себе на тому, що дивлюсь на неї, як на найціннішу річ у цьому всьому клятому світі. Мені треба відвернутися. Відірвати погляд. Вирватися з цього стану, бо гарячка зриває гальма і я відчуваю, як стискається моє горло — не від болю, від бажання.

Пальці торкаються її талії, легенько, інстинктивно. Наче мені потрібно переконатися, що вона справжня. Що жива. Що тут. Вона здригається, і я усвідомлюю: я пещу її, не контролюючи себе. Легкі рухи, ковзаю шкірою по її футболці, і в мені спалахує те, що я так довго тримав на ланцюзі. Вона — небезпека. Для мене. Для мого розуму. Для того, що лишилося від самоконтролю.

Еліна різко підводиться, її очі великі, розгублені, рожеві щоки.
— Лука… — голос тихий, тремтячий. — Ти в гарячці.

Я хочу сказати щось різке, щось, що відкине цей момент і сховає слабкість. Але слова ковзають з язика теплі, хрипкі, майже зізнавальні:
— Не йди.

Вона затримує подих. Я бачу, як у ній провалюється ціла буря — страх, ніжність, образа, бажання. І все це для мене занадто.

Вона кладе долоню мені на щоку, і я майже муркочу, як дикий звір, що нарешті знайшов притулок.
— Я нікуди не йду. Просто тобі треба прохолоніти, — шепоче вона, хоч обидва знаємо: це брехня. Кожен її рух тільки підігріває мене сильніше.

Я намагаюся зібрати думки докупи, та жар тягне мене назад у темряву. Перед тим, як провалитися, я ловлю її погляд — і бачу там те, чого боявся найбільше: вона хвилюється за мене. Щиро. До кісток.

…
Коли я знову виринаю, вона сидить, спершись на край ліжка, змінює мокрий компрес. Очі втомлені, але пильні, рухи акуратні. Вона вся дрібна, здається, її можна приховати між долонями. Але водночас у ній стільки стійкості, що мене аж перекручує.

— Еліно, — хриплю, голос рве горло. — Чому ти не спиш?

— Бо ти гориш, — бурчить вона, і в цьому бурчанні стільки ніжності, що мені хочеться вилаятися. — І бо ти мені не байдужий, хоч мені й гидко це визнавати.

Вона зиркає на мене сердито, ніби я змусив її сказати це. Я посміхаюсь — більше крає ніжки поранення, але я не можу зупинитися.
— Не байдужий, так?

— Замовкни, — шипить вона, червоніючи.

Але я бачу: її тягне до мене. Так само, як мене до неї. Жар вирує всередині, але це вже не тільки від температури — це вона робить мене гарячим, живим, небезпечним.

Голова паморочиться, та я все одно тягнуся до її зап’ястка.
— Сядь ближче.

— Лука…

— Я тебе не зачеплю, — брешу так легко, що це лякає мене самого. — Але мені потрібна ти тут.

Вона приходить ближче, хоч і вагається. Її дихання лоскоче мені шию, а я затискаю кулак у простирадлі, намагаючись не схопити її силоміць. Це неправильно. Це не час. Не місце. Але якого біса, вона дивиться на мене так, наче світ зник і лишились тільки ми.

— Ти маєш жити, — прошепотіла вона, торкаючись моєї грудей. — Чуєш? Я не пробачу, якщо ти…

Я вкриваюсь мурашками. Її пальці ковзають по моїй шкірі, холодні після компресу, і я стискаю її зап’ясток, не дозволяючи відсмикнутися.
— Я живу. 

Вона ковтає повітря, і ця дрібна дія робить мене божевільним.

Я відчуваю, як чорніє зір, як гарячка знову накриває. І перед тим, як темрява мене поглинає, я дозволяю собі останню думку, солодку й отруйну:

Якщо вона залишиться поруч ще трохи — я більше не стримаюсь.