23 Еліна

Я ледве втримала його, коли Лука опустився на край дивана. Він важкий, гарячий, дихає рвано, і від цього у мене всередині все стискається. Я ніколи не бачила його таким. Упевнений, різкий, непохитний — так, але не ось так: з кров’ю, що стікає під пальцями.

— Лягай, — кажу тихо. Голос зрадницьки тремтить. — Прошу тебе, Лука.

Він кидає на мене швидкий, гострий, майже злий погляд, але все ж повільно відкидається назад. Куртка прилипає до тіла, і коли я намагаюся її стягнути, він здригається.

— Обережно, — хрипить.

— Я обережна, — бурмочу, хоча руки ледь тримаються.

Куртка падає на підлогу. Футболка розірвана й темна від крові. Я торкаюся її й відчуваю, як щось стискає мені горло.

— Це… куля? — шепочу.

— Не глибока рана, — з притиском відповідає. — І не треба лікарів. Нікого. Тільки я скажу, кому можна довіряти.

Навіть поранений він звучить так, ніби керує всією кімнатою. Я кидаюся до шафки, знаходжу аптечку і повертаюся. Лука вже бере ніж, розрізаючи футболку, але його пальці тремтять. Я забираю ніж із його руки.

— Дай. Я сама.

Він не сперечається. А це лякає ще більше.

Я розрізаю тканину і стягую її. Мені на мить бракує повітря. Його груди піднімаються важко, прес скорочується з кожним подихом, і він… надто красивий для того, щоб я могла тверезо мислити. Твердий, сильний. І весь у крові.

— Зосередься, — бурмоче він, ніби читає мої думки. — Антисептик. Потім…

— Ні. Ніяких «потім витягнеш кулю», — різко перебиваю. — Я не медик.

— Впораєшся, — він криво усміхається і одразу зітхає від болю. — Гірше вже не буде.

Я ллю антисептик на рану. Він шарпається, стискає зуби. Мені хочеться ридати й бити його одночасно за всю цю дурну героїчність. За те, що він міг померти. За те, що я зараз торкаюсь його так близько й не можу думати ні про що, крім нього.

— Антибіотики, — каже він крізь зуби. — У коробці. Дві.

Я даю йому воду, підтримуючи за плечі. Він гарячий, сильний навіть зараз. Він ковтає таблетки й заплющує очі.

— Ти будеш жити, — кажу я дуже тихо. Навіть не впевнена, що говорю вголос. — Чуєш? Ти мусиш.

Він відкриває очі й дивиться так, що моє серце просто провалюється.

— Завдяки тобі, мала.

Я червонію. Рука ковзає вниз по його грудях — випадково, але він помічає. І не відводить погляду. І в цьому погляді є щось таке, від чого мої коліна стали ватяними.

Я думаю, що все — ми закінчили. Він прийняв антибіотики, я обробила рану, зараз йому треба просто відпочити. Але Лука раптом хапає мене за зап’ястя. Сильно, гаряче, наче в ньому ще залишилося більше сил, ніж він показує.

— Кулю, — каже він низько. — Вийми.

Я завмираю.
— Ти не серйозно… Лука, я… я навіть до кінця не бачу її, там кров…

— Еліна, — він дивиться просто в очі, і в його голосі немає ні злості, ні різкості. Лише твердість. — Якщо її не витягти зараз — буде гірше. Я не можу ризикувати. Не тепер. Не з тобою.

Мене прошиває дрож.
— Але я можу зробити ще гірше!

— Ти не зробиш. Ти мене чуєш? — Він стискає моє зап’ястя. — Я довіряю тобі.

Абсурд. Неймовірний, дикий абсурд — бо він лежить напівпритомний, а я трясуся як листок. Але ці два слова посадили мене на місце, немов прив’язали.

Я беру пінцет. Метал холодний і ковзає в пальцях. Мені здається, що я от-от впущу його на підлогу. Він не відводить погляду — ніби тримає мене цією увагою.

— Якщо тобі стане погано — ти хоч моргни нормально, я не відкачаю тебе одна… — намагаюся жартувати, але голос зривається.

— Починай, — каже він.

Я нахиляюся. Бачу темний отвір у шкірі, бачу запечену кров. Мені стає липко в долонях. Я не можу так близько дихати — здається, зараз знудить. Але я видихаю і торкаюся пінцетом рани.

Він різко стискає зуби. Я чую, як він затримує подих.

— Пробач… зараз… ще трохи…

Руки тремтять, але я обережно, міліметр за міліметром, занурюю метал. Він хрипко видихає, голова відкидається назад, м’язи напружуються так, що я бачу кожну лінію на його животі. Мені хочеться заплющити очі — але я мушу дивитися. Він просив. Він довірив.

І я бачу край кулі.

— Є… є… чекай… — я затискаю її пінцетом так, що мені здається, нігті тріснуть. — Тримайся, Лука, будь ласка.

Він видихає щось нерозбірливе, майже стогін.

Я тягну — і нарешті куля виходить. Маленька, темна, ніби шматок прокляття.

— Є! — я майже плачу від полегшення.

Я кидаю кулю в миску, знову обробляю рану, руки ходять ходуном. Він намагається щось сказати, але втрачає контроль і відкидається назад, заплющує очі. Дихання важке, але рівне.

— Ти в порядку… все, все добре… — я шепочу, не впевнена, чи він мене чує.

Мабуть ні. Бо за хвилину Лука вже непритомний.

Я мию його торс, повільно, обережно, ніби торкаюся не тіла, а чогось… забороненого. Шкіра гаряча, напружена, вкрита потом. Пальці самі ковзають по лінії ключиці, по вигині ребер. Він не рухається, і від цього мені стає ще тривожніше — і водночас соромно за те, як сильно я хочу до нього доторкнутися.

Я не маю права милуватися ним, але я роблю це. Поки ніхто не бачить. Поки він не бачить.

Я проводжу рукою трохи нижче, до живота. Відчуваю твердість м’язів і думаю, як це можливо — виглядати таким сильним, коли щойно ледве не помер.

— Тільки не здумай помирати, — шепочу я йому. — Я… я цього не витримаю.

Він тихо зітхає уві сні. Чи це сон, чи реакція на дотик — я не знаю. Але мені хочеться вірити, що він чує.

Я накриваю його ковдрою, торкаюся пальцями щоки. І ледве не тремчу: він знову гарячий. Страшно гарячий.

Мабуть, я повинна сидіти й чекати, поки він прокинеться.

Проблема в тому, що я не знаю, чи витримаю тишу поруч із ним.