21 Еліна

Очі звикають до темряви хвилину, а здається — годину. Стіни хижі сирі, обшиті потрісканими дошками, вікна закриті дерев’яними щитами, ніби ми в гробі, що чекає на закопування. Живим.

Чорнявий чоловік сидить на стільці навпроти, як господар на троні. Занадто спокійний, занадто впевнений. Мені хочеться кричати, але голос застряє десь між ключицями.

— Дочка зрадника, — муркоче він, ніби смакує кожне слово. — Цікаво. Вовки завжди гризуть слабких, але твій батько вирішив грати у левів. Погана імітація.

Його усмішка вузька, майже непомітна, як поріз лезом.

— Я нічого не знаю, — хриплю. — Ви забрали не ту людину.

— О, я саме ту забрав.  Сестра одного вовченяти. Наречена іншого. Дочка того, хто хотів красти з полювання між кланів. Ти не проста. Ти — вузлик на чужій петлі.

Я намагаюся сісти рівно. Лише тепер усвідомлюю: на моїх руках — пластикові стяжки. Шкіра під ними горить, нігті ріжуть долоню.

— Якщо ви думаєте, що Лука… — ковтаю ім’я, ніби воно отруєне.

— Лука? — чоловік дивиться так, ніби згадує приємну історію. — Він любить вважати себе рятівником. Але він — просто мисливець. А мисливців легко поранити. Вони відчувають запах крові і біжать.

— Він не прийде, — кажу.
Бо так безпечніше.
Бо якщо прийде — загине.

Чоловік сміється тихо, як людина, що вже знала фінал.

— Він уже йде.

Мене морозить. Я не повинна питати. Але язик сам прорізає мовчання:

— Для чого я вам?

Він нахиляється ближче. Його пальці торкаються мого підборіддя — тонкі, кістляві, холодні, як кліщі.

— Щоб показати йому, — шепоче. — Що у вовків є власник.

Я різко відводжу голову. Нудота підступає до горла. Він піднімається, витягує телефон. Чую уривчасті команди, чужі імена, щось про «північний сектор» і «обхід через узлісся». Люди, що стояли біля дверей, уважно слухають, мов чекали сигнал.

Через двадцять секунд він змінюється. Лицем пробігає тінь роздратування.

— Ми не самі, — бурчить. — Готуйте оборону. Її не чіпати. Вона торкнеться — уб’ю.

Із цим він зникає. Двері зачахкають, наче зуби звіра. Залишаються двоє: високий, вузькі плечі; другий — коротко стрижений, руки як кувалди. Вони не говорять — тільки дивляться.

Повітря в хижі густе, як холодний суп. Я ковтаю його, щоб не заплакати. Думка б’ється в голові: він поїхав. Він повернеться. Та чи повернеться хтось по мене?

Перший постріл розтинає ніч, мов грім.
Другий — ближче.
Третій — наче хтось врізався у двері.

Охоронці напружуються. Високий витягує пістолет; широкий ривком відсуває стіл, робить собі укриття. Я повзаю до стіни, намагаючись зробити себе меншою. Пальці не слухаються, серце б’ється так гучно, що здається — зрадить мене луна.

Гух. Розбите скло.
Гух. Щось падає.

— Відступай! — рикотить широкоплечий.

— Їх більше! — відповідає другий.

І тоді двері вибухають.

Світ засвічується білим. Обгоріле дерево летить у всі боки. В темряву входить тіло — велике, чорне, як силует.

Лука.

Я впізнаю його ще до того, як він піднімає голову.

Його куртка порвана на плечі, з-під тканини сочиться кров. Очі — два шматки льоду. Обличчя таке жорстоке, що на секунду я думаю: він просто доб’є всіх у кімнаті — і мене з ними.

Постріл.
Він ухиляється.
І рухається так швидко, що я не встигаю злякатися.

Одного він ламає, мов суху гілку — коліном у живот, ліктем у горло. Другий намагається стріляти, але Лука хапає його руку й різко ламає зап’ястя. Крик відлунює в стінах, як у церковному дзвоні.

Я не бачу обличчя Луки.
Тільки його руки.
І те, як вони рвуться за кожним ворогом.

Він не людина.
Він — буря.

Коли рух зупиняється, я чую лише свій подих. Довгі рвані вдихи. Мені здається, що я задихаюся.

Лука стоїть посеред кімнати. На губах — тонка смуга крові. Він дивиться на мене.

Небезпечний.
Злий.
І поранений.

— Я ж сказав, — говорить тихо, як грім перед ударом. — Не виходити з дому.

Я не знаю, чи хочу відповісти.  Бо як тільки він зробить крок до мене — я або впаду на коліна… або знову втечу.