Розділ 8

Лука

Телефон дзвонить, коли я п’ю каву. В ніч, коли думав нарешті спати. Голос Федеріко хрипкий, стурбований — а цей чоловік не лякається навіть пострілу впритул.

— Твої люди. На подвір’ї. Двох забрали. Один у реанімації. Дівчина зникла.

Все стає нерухомим. Кава не ковзає горлом — вона просто зникає. Скло в моїй руці рипить, поки я не кладу його на стіл.

— Важко поранені? — питаю, щоб не сказати я вб’ю того, хто це зробив.

— Хтось знав їхній маршрут. Йшли тихо. Без шуму. Професіонали.

Звісно. Я знаю лише одного покидька, який завжди грає тихо. Я відвертаюся до панорами нічного міста за вікном — небо схоже на розтрощений екран.

— Седрак? — кажу нарешті.

Пауза важить тонну.

— Його підпис. Люди від клану Моровичів. Той самий стиль.

Підпис. Він називав це «витвором». Все життя — ніби картина, а люди йому лише мазки фарби.

Моровичі. Колись союзники. Колись наші брати у тіні. І він — Арсен Седрак — друг дитинства. Ми бігали по полю, обирали, кому дістанеться останній перевезений ящик зброї, хто перший прийме удари на забавних підпільних боях. А потім — він зрадив. Втік до Моровичів. Вибрав не клан — амбіцію.

Я не питаю, чому вона вийшла з дому. Знаю чому. Злий на себе за те, що не сказав: не борись зі світом, як я. Вона — ще дитина перед його правилами. Але це не виправдання.

— Координати? — питаю.

— Наші люди засікли сигнал трекера її телефону півгодини тому. Ліс на схід від порту. Далі — тиша.

Відставляю телефон на стіл. Робочий планшет вже блимає — сигнали безпеки, внутрішня мережа, оновлені карти. Пальці ковзають по склу швидше за думки.

— Запускай машину-«ворон». Дай мені теплові сліди. І ще — повідом Дану. Негайно.

— Лука…

— Я сказав — негайно.

Пауза, потім клацання. Я чую, як команда вже рухається. Шум у штабі схожий на один великий організм, що прокинувся.

Я зупиняюся у дверях, де на комаді лежить коробка з її сукнею. Я сам привіз її вранці, бо їй вона не сподобалась. Тоді вона відверталася від мене — вперта, зарозуміла, слабка… і страшенно жива.

Тепер я навіть не знаю, чи вона дихає.

В автомобілі мені передають оновлені дані. Сигнали камер. Рух у районі промзони. Потім — обрив. Машина зникла, як вода у тріщині.

— Якщо це Седрак, — бурмоче Федеріко поряд, — він не вб’є її одразу. Він любить гнітити. Ламати.

— Я знаю, — відповідаю, дивлячись на темне шосе, що біжить назустріч. — Він не вбиває швидко. Вбиває свідомість.

Ми тиснемо педалі до межі. Ліс з’являється, як чорна прірва. Моя імперія — машини, бетон, камери — тут безсила. Ліс належить вовкам. І мерзенним шакалам.

Я виходжу першим, не чекаючи охорони.

Повітря у вологості. Слід шин. Свіжий.
Мурахи біжать по хребту.

Я дивлюсь на Федеріко.

— Чуєш?

Вітер зриває запах бензину і металу. Іще — слабку ноту. Парфум. Її.

Вони забрали не просто заручницю.
Вони забрали те, що я не дозволю втратити.

Я набираю Дану.

— Це Моровичі, — кажу без привітання. — Седрак.

Вона мовчить. Я знаю це мовчання. Воно старе, як кланова кров.

— Закінчи це, — каже нарешті. — Неофіційно. Але будь обережним. 

— Без питань.

Я відключаюся. І дозволяю собі людину, якою був до клану. Хлопця, якого Арсен вчив бити, а я вчив не боятися.

— Якщо він торкнувся її хоч пальцем, — кажу в темряву, — я вирву йому серце.

І цього разу — не метафорично.

Еліна

Очі звикають до темряви хвилину, а здається — годину. Стіни хижі сирі, обшиті потрісканими дошками, вікна закриті дерев’яними щитами, ніби ми в гробі, що чекає на закопування. Живим.

Чорнявий чоловік сидить на стільці навпроти, як господар на троні. Занадто спокійний, занадто впевнений. Мені хочеться кричати, але голос застряє десь між ключицями.

— Дочка зрадника, — муркоче він, ніби смакує кожне слово. — Цікаво. Вовки завжди гризуть слабких, але твій батько вирішив грати у левів. Погана імітація.

Його усмішка вузька, майже непомітна, як поріз лезом.

— Я нічого не знаю, — хриплю. — Ви забрали не ту людину.

— О, я саме ту забрав.  Сестра одного вовченяти. Наречена іншого. Дочка того, хто хотів красти з полювання між кланів. Ти не проста. Ти — вузлик на чужій петлі.

Я намагаюся сісти рівно. Лише тепер усвідомлюю: на моїх руках — пластикові стяжки. Шкіра під ними горить, нігті ріжуть долоню.

— Якщо ви думаєте, що Лука… — ковтаю ім’я, ніби воно отруєне.

— Лука? — чоловік дивиться так, ніби згадує приємну історію. — Він любить вважати себе рятівником. Але він — просто мисливець. А мисливців легко поранити. Вони відчувають запах крові і біжать.

— Він не прийде, — кажу.
Бо так безпечніше.
Бо якщо прийде — загине.

Чоловік сміється тихо, як людина, що вже знала фінал.

— Він уже йде.

Мене морозить. Я не повинна питати. Але язик сам прорізає мовчання:

— Для чого я вам?

Він нахиляється ближче. Його пальці торкаються мого підборіддя — тонкі, кістляві, холодні, як кліщі.

— Щоб показати йому, — шепоче. — Що у вовків є власник.

Я різко відводжу голову. Нудота підступає до горла. Він піднімається, витягує телефон. Чую уривчасті команди, чужі імена, щось про «північний сектор» і «обхід через узлісся». Люди, що стояли біля дверей, уважно слухають, мов чекали сигнал.

Через двадцять секунд він змінюється. Лицем пробігає тінь роздратування.

— Ми не самі, — бурчить. — Готуйте оборону. Її не чіпати. Вона торкнеться — уб’ю.

Із цим він зникає. Двері зачахкають, наче зуби звіра. Залишаються двоє: високий, вузькі плечі; другий — коротко стрижений, руки як кувалди. Вони не говорять — тільки дивляться.

Повітря в хижі густе, як холодний суп. Я ковтаю його, щоб не заплакати. Думка б’ється в голові: він поїхав. Він повернеться. Та чи повернеться хтось по мене?