19 Еліна

Рука на моєму зап’ясті — холодна, як метал. Силует, що стояв ближче, робить крок, і я відчуваю, як мене схоплюють. Не грубо, але без вагань. Я навіть не встигаю вдихнути, як інший підходить ззаду й притискає руку до моєї спини. Повітря скисає між зубами.

— Ні… — видихаю, але звук тоне в темряві.

Мене ведуть. Як дитину, що заблукала. Лише тепер я розумію, що босоніж — і земля дряпає ступні. Машина блимає фарами за живоплотом. Чорна. Вона не мала тут стояти, я знаю кожну машину в нашому кварталі. Дверцята відчиняються майже безшумно.

— Сідай, — говорить той, що попереду.

Він не підвищує голос, але у цій м’якій інтонації більше влади, ніж у материнських наказах за все життя. Я обертаюсь, намагаюся вирватись, але ширший стискає мені плечі так, що пальці наче вростають у шкіру. І прямо мені в очі дивиться чорне дуло пістолету.

— Якщо кричатимеш — буде гірше, — каже він тихо.

Я ковтаю повітря, важке, як камінь. Їхні очі — ніби ніч. Ніч, у якій немає обіцянки ранку.

Я сідаю.

Дверцята зачиняються. Світ стискається до запаху чужої шкіри, шкірозамінника і холодного скла. Машина рушає. Спершу повільно, як хижак, що смакує здобич, потім швидше. Мені здається, що сад і будинок розчиняються за вікном, ніби й не існували.

— Куди ви мене везете? — питаю, бо мовчання стає нестерпним.

Усмішка з’являється у віддзеркаленні лобового скла. Ледь помітна, тонка.

— Туди, де тебе не знайдуть.

У грудях щось падає. Серце? Віра? Я не знаю.

Я притискаю коліна до себе, намагаюся вдихати рівно. Лука сказав би не панікувати. Лука… Згадка про нього — як ліхтар. Але я не маю права думати, що він врятує мене ще раз. Я сама це зробила. Я сама вистрибнула через вікно. Але ж будинок під наглядом? Чи вже ні? 

Дорога змінюється. Асфальт закінчується, починаються нерівності. Гілля дряпає кузов, наче когось впускають у живу пащу лісу. Темрява за вікном стає щільнішою.

— Ви не маєте права… — намагаюся зібратись.

— Маємо, — перебиває той позаду. — Ти — інструмент. А інструменти забирають тому, хто ними не вміє користуватися. Чи ти хочеш, щоб забрали твою маленьку сестричку? 

Мене починає нудити. Від страху, від їхнього спокою, від того, як звично вони говорять про мене, ніби я — товар.

Машина зупиняється різко. Один із них виходить, другий залишається. Дверцята біля мене розчиняються, і холод бере мене за щиколотки. За кілька кроків видніється силует будівлі. Не дім. Не склад. Щось менше. Хижа чи мисливська будка. Дерева нависають над нею, наче охоронці, які можуть розчавити будь-якої миті.

— Виходь, — наказ.

Я стою, ноги тремтять. Ступаю в траву. Вона холодна і гостра. Мені здається, що кожен її листок кричить: тікай.

— Якщо спробую… — кажу, не впізнаючи власного голосу.

— Ми швидші, — відповідає він так, ніби констатує погоду.

Мене ведуть до дверей. Рука на моїй спині, друга — на лікті. Я чую власне серцебиття, як барабан перед стратою. Двері прочиняються. Усередині — темно. Я роблю крок. Суха підлога. Запах пилу й старого дерева. Сміх здалеку? Чи просто моя уява?

— Ласкаво просимо, — каже хтось у пітьмі.

І я розумію: страх, який я відчувала раніше, був лише прологом. Тут — починається справжній.