Розділ 7

Еліна

Я сиджу в машині, руки все ще трясуться, пальці притиснуті до ременя безпеки, ніби той може мене захистити. Лука мовчить. Лише ритмічний стукіт його пальців по керму. Я чую, як він ступає на газ занадто різко, потім знову стримується — це не вміння, це лють, підперта залізною дисципліною.

Я не вдягла куртку, мені холодно. Холод проникає всередину, як тоді, коли той чоловік схопив мене за зап’ястя біля магазину. Все стало так швидко — крик у голові, темний провулок, нафта у горлі замість повітря. Потім Лука. Момент до і після. Дике скло в його очах, як гарячий ніж, що ріже темряву. Він більше виглядав вовком, ніж людиною.

Мене трусить. Я стискаю коліна. Зуби торкаються губ і вчеплюються в шкіру, щоб не попросити його сказати хоч щось.

— Ти завжди така безглузда? — його голос розтинає тишу.

— Я… я просто… — слова тануть на язиці.

— Просто вирішила гуляти у місті без супроводу? Без охорони? Без повідомлення клану? — він не підвищує голос, але кожна фраза б’є болючіше, ніж якби він кричав.

— Я не просила… — кажу тихо.

— Твоя родина просила. — Лука знову тисне на газ. — І поки твій батько вирішив грати в контрабанду без дозволу, твої проблеми стали моїми.

Я відчуваю печіння в щоках. Сором? Образа? Чи те, як він сказав “моїми”.
Це звучить небезпечно… і безповоротно.

Він паркує машину біля ресторану, фасад якого блищить, ніби з вітрини модного журналу. Мідні двері, вітрини з мармуром, охорона біля входу. Мої туфлі брудні від пилу провулку, волосся розтріпане. Я хочу провалитися крізь землю.

— Виходь, — каже він.

— Куди? — шепочу.

— Снідати.

Я ковтаю слину. Не розумію. Я думала — поліція, лікарня, допит. А він веде мене на сніданок. Цей чоловік — загадка в чорній сорочці і дивному терплячому терпінні.

У ресторані пахне кавою, ваніллю і чимось квітковим, дорогим. Офіціанти нахиляють голови перед ним. Один приносить мені теплий плед — я навіть не встигла попросити. Лука не дивиться на меню. Лише киває:
— Капучино. Для неї — чай. Жирний суп на бульйоні. І випічку.

— Я не голодна, — бурмочу.

— Неправда. Тебе трусить, ти втратила цукор. — Він дивиться не на мене, а крізь мене.

Я сиджу як дитина. Срібні прибори, біла порцеляна, тонкі склянки — все надто чисте, надто спокійне, щоб бути реальністю після того провулку.

Його пальці лежать на столі. Довгі, впевнені, з кільцем клану — темний метал з вигравіюваною головою вовка. Я ловлю себе на думці, що він міг би так само легко обхопити мою шию, як обхопив мою руку, коли піднімав із землі.

Я відвертаюсь, ніби сама себе застукала.

— Не роби цього, — каже він.

— Чого? — піднімаю очі.

— Не фантазуй. Я не герой. Я просто згорю, якщо ти ще раз зробиш тупість.

Печіння в грудях. Я хочу відповісти, що він мене принижує, що я не дитина, що я не річ. Але слова не виходять. Він нахиляється вперед, лікті на столі. Його голос тихіший, ніж шепіт.

— Напад не був випадковістю. — Очі звужуються. — Тебе хтось здав. І не з вулиці.

Мене знову морозить. Шкіра на руках покривається мурашками.

— Хтось… з клану? — кажу майже не дихаючи.

Лука дивиться довше, ніж зручно. Ніби вимірює, чи витримаю.

— Не виключено.

Серце падає всередину.
Я згадую його обличчя над собою в темряві, його руки — гарячі, чужі, сильні.
І я не знаю, чи боюся більше ворогів… чи його.

— Ти моя проблема тепер, — каже він і піднімається. — Тому їж.

Чашка в моїх руках тремтить. І я розумію: не важливо, що буде далі — він не відпустить.
Не тому що любить.
А тому що вовки не віддають те, що потрапило на їх територію.

Я так тихо зачиняю дверцята авто, ніби намагаюся не розбудити звіра. Лука стукає пальцями по керму весь останній квартал дороги, мов намагається вибити з себе роздратування. Але щойно ми під’їжджаємо до нашого будинку, він змінюється. Мов хтось клацає тумблер. Ні слова — лише коротка команда: «Підемо».

Мама вискакує на ґанок із радісним криком, але Лука не дає їй розгорнутися. Його холодний погляд, короткий, різкий — і батьки раптом завмирають, як школярі перед директором. Він говорить неголосно, але кожне слово б’є як різець. Про необачність. Про те, що мене відпустили одну. Про те, що небезпека не зникає тільки тому, що всі вирішили її не бачити. Батько пробує щось заперечити, проте Лука ставить крапку так швидко, що здається — грюкають двері.

Мене піднімають сходами майже за руку. Мама шепоче, що це все для мого ж добра, що вона мало не померла від страху, коли я пропала. Я мовчу. Бо єдине, про що думаю, — пальці Луки. Як сильно вони стискали моє зап’ястя в машині. Злість? Страх? Чи той незрозумілий жар, що пробігає між нами щоразу, коли він зупиняє на мені погляд?

Я замкнена в кімнаті. Як мала. Вікно прочинене, запах сирого саду під вечір змішується з холодом скла. Я мала б лежати на ліжку, слухати музику, заспокоюватися. Але в голові тільки він. Те, як нахиляється, коли говорить: «Ти могла себе вбити». Те, як кидає: «Я не завжди поруч». А потім замовкає, ніби жалкує, що сказав забагато.

Я нервово ходжу туди-сюди. Думки б’ються у скронях. Я не річ. Не дочка-вітрина для весільної сукні. І не об’єкт якогось невидимого протоколу безпеки. Якщо я не вийду — зійду з розуму. Я не проситиму дозволу.

Вікно. Старі карнизи. Я робила це десятки разів у дитинстві. Підвіконня холодне, рука автоматично знаходить виступ. Ноги торкаються ринви. Я ковзаю вниз — і в якийсь момент навіть усміхаюся. Легко. Майже вільно.

Газон зустрічає мене росою. Трава кусає щиколотки. Смішно: я йду босоніж, наче втікаю не від людей, а від себе.

І тоді — крок позаду.

Серце зупиняється. Плечі зводяться до вух. Я обертаюся різко, ніби тінь може напасти першою.

Двоє. Темні силуети в саду, занадто спокійні, щоб бути випадковими перехожими. Один стоїть прямо, руки в кишенях, немов чекав. Другий трохи позаду, ширший. Вони не говорять. Просто дивляться. Мені здається, що зловлю ще ковток повітря — і зомлію.