16 Еліна

Холод леза продовжує ковзати по шкірі, і я не відчуваю вже ні рук, ні ніг. Лише тупий шок, що застигає в крові. Нападник різко рвучко хапає мене за плече — і в ту ж секунду повітря позаду вибухає звуком, ніби грім впав на камінь. Важкий удар. Тіло нападника летить убік. Я завалююсь на коліна, затуляю голову руками. Крізь гул у вухах чую низьке ричання, знайоме, темне — як клекіт бурі.

Хтось піднімає мене за плечі. Його пальці гарячі, сильні. Я втираю сльози, що не пам’ятаю як з’явилися, і бачу обличчя. Лука. Розлючений до межі, погляд гостріший за будь-який ніж.

— Ти здуріла? — слова сипляться крізь зуби. — Ти куди взагалі поперлася одна?

Я хочу щось сказати, виправдатися, але голос губиться в горлі. Він смикає мене до машини, його кроки довгі, різкі. Я ледве встигаю. Нападник стогне на асфальті, але Лука навіть не дивиться на нього.

— Удвох із жінкою було домовлено? — бурчить хтось у нього у вусі — він говорить через гарнітуру, я бачу тонкий кабель біля коміра. — Вій-11 на підлозі, заберіть. — І відключається.

Тільки біля машини він нарешті повертається до мене. Схоплює за лікоть так, що я інстинктивно здригаюсь.

— Ти розумієш, наскільки це було тупо? — шипить майже впритул. — Вийти без супроводу. В місто. Після угоди. Ти що, хочеш щоб тебе порізали посеред вулиці?

— Я… я просто хотіла повернути сукню, — задихаюсь, намагаючись звільнити руку. — Це було приниження. Я не просила—

— І ти вирішила ризикнути життям через шматок тканини? — очі спалахують вовчим світлом. — Чи ти думаєш, що тут усе про твоє вразливе «не хочу»?

Я відступаю, впираючись спиною в дверцята.

— А ти хто взагалі такий, щоб командувати мною? — виривається з болем. — Я не твоя іграшка. І не власність клану!

— Ні, — він сміється, різко, без радості, схоплює мене за груди сорочки біля горла. — Ти — їхній актив. Їхній шанс. Їхня угода з нашими. Ти — причина, чому на твою голову полюють. Ти навіть уявлення не маєш, у що вплуталась. І я маю зберегти тебе живою.

Мій пульс глухо б’ється в скронях. Він нахиляється ближче. Його запах — дим, м’ята, метал. Губи майже торкаються моїх. Я бачу, як на мить тремтить його нижня повіка. Як нервово сіпається жилка на скроні. Його серце так само прискорене як і моє.

— Не лякайся мене, — шепоче, але це не прохання — наказ. — Лякайся тих, хто прийде наступного разу.

Я не знаю, чи хочу вдарити його, чи вп’ятися нігтями в плечі, чи притягти до себе. Наче вся ненависть і страх киплять між нами, і жоден не робить крок назад. Його долоня ковзає мені на потилицю. Повітря рветься між нами гаряче, тягуче.

Його губи майже торкаються моїх — і раптом дверцята з боку водія різко розчиняються.
— Лука, виїжджаємо. — Чийсь голос, сухий, службовий.

Він застиває. Відступає на крок. Пальці ще секунду тримають мою шию, потім сповзають.

— Сідай. — Тон холодний, майже байдужий. — Без мене ти нікуди більше не їздиш.

Я ковтаю слину, хапаючи повітря. Сідаю в машину на підгинах ніг, і в ту мить усвідомлюю: мені страшно не тільки за себе. Мені страшно від того, як сильно хочу, щоб він знову мене торкнувся.