Розділ 6

Еліна

Матір ходить навколо мене, ніби я манекен у вітрині. Сукні шарудять у руках, шурхіт тканини ріже нерви. Вона підсовує одну, другу, третю: мереживо, шовк, корсети, до яких треба втягнути дихання. Я киваю бездумно, слухаю тільки ритм власного серця. У вітальні батько обговорює деталі з Марковим дядьком телефоном — тепер усе “офіційно”, кажуть. Вулковичі оплатять весілля, готель, гостей. Слово “оплатять” лягає на мене, наче холодні кайдани.

Коли мати говорить про це, її очі блищать тріумфом. Вона майже шепоче: “Ти навіть не уявляєш, яка це честь”. Вона не запитує, чи хочу я. Вона не бачить, як у мене сіпається щелепа. Вона навіть не здогадується, що мені страшно. Я відчуваю себе фігурою на чужій шахівниці — темною пішкою, яку вже просунули вперед і поставили перед королем.

Я намагаюся відгородитися. Кімната, дзеркало, запах кави з кухні — все здається чужим. Моє обличчя у відбитті — бліде, зосереджене, очі порожні. Чи то я? Чи то хтось, хто має виконати роль?

Дзвінок у двері.

Батько бурмоче: “Певно, тканина… або каталоги”. Мати клацає підборами по коридору — невдоволена, що її відривають від улюбленої гри: прикрашати мою клітку.

За хвилину вона повертається. На руках — коробка, темна, не дуже велика. Без логотипів магазинів, лише бірка з моїм ім’ям. Я хмурюся, беру її в руки. Важка. Металева прохолода пробивається крізь картон, наче відчутна пульсація всередині.

— Від кого? — питаю.

Мати знизала плечима. — Кур’єр нічого не сказав. Тільки попросив підпис.

У мене пересихає в горлі. Я дивлюся на коробку довше, ніж треба. Відчуваю ледь помітний запах — як дим соснових колод, який в’ївся у одяг і не хоче зникати. Мені стає холодніше, хоча в кімнаті тепло.

Я бачу в пам’яті його очі — темні, зухвалі, наче глибокі вирви з лавою десь під шаром льоду. Лука. Він завжди дивився на мене так, ніби бачив більше, ніж я дозволяла, і саме це дратує найбільше.

— Ну? — нетерпляче питає мати. — Дивись, що там.

Я не відповідаю. Просто повертаюся і тихо зачиняю двері до своєї кімнати. Коробка лежить у мене на долонях, наче жива. Я не відкриваю її. Мені не вистачило повітря, аби навіть спробувати. Лише стою посеред кімнати й слухаю власні удари серця, як гуркіт наближення грози.

Що б там не було — я знаю, від кого це.
 

Коробка стоїть на столі, мов капкан. Дихаю глибоко, намагаючись приборкати тремтіння в долонях. Лезо ножиць проходить по склеєному шву, і я розрізаю картон. Усередині — ще одна коробка, біла, глянцева. На ній витиснене золоте тиснення: L’Atelier d’Amore. Пальці холонуть. 

Я повільно піднімаю кришку, ніби боюся, що там живе щось, що вкусить. Тканина зсередини блищить, як застигле молоко. Я торкаюся її і відсмикую руку, наче обпеклася. Весільна сукня. Довга, з мереживним коміром-ілюзією, бездоганно скроєна. Навіть без примірки я бачу, що розмір — мій. Це неможливо. Я не давала нікому мірки. Ніхто не мав доступу до моїх об’ємів. Ніхто… крім нього. Сукня пахне. Не магазином чи фабрикою — пахне сосновою смолою, димом, сухим теплом вогню. Його запах. Неначе він торкався тканини, тримав її, міряв поглядом мою шию, груди, талію. 

В мені закипає злість. Міцна, темна, як чорне вино. Він не має права вирішувати за мене. Не має права робити з мене свою маріонетку. Я стискаю тканину в кулаках так сильно, що нігті впиваються в долоні. Якщо він думає, що може поставити на мені власну печатку через цю сукню — він помилився. Я не наречена, я товар, який переписали з одних рук у чужі. І він зараз теж веде цю гру. Холод піднімається по хребту, але я змушую себе вдихнути. Я беру сукню, запаковую її назад, грубо, майже кидаючи. Закриваю коробку і вже знаю, що робитиму. Поверну. Негайно. Плювати, що карта магазину прикріплена до внутрішнього боку кришки. Плювати, що мати ходить по кухні, наспівуючи, а батько сперечається з кимось телефоном щодо гостей. 

Я беру ключі від авто. Сумку. Телефон. Нічого не пояснюю. На сходах лише кинутий порожній звук мого голосу: «Я поверну посилку». Мати щось кричить услід — здається, про примірку, про час, про гроші. Я вже не слухаю. У машині пахне холодним металом. Я натискаю кнопку старту так різко, ніби хочу розбудити двигун болем. Дорога до міста зливається в одну сіру стрічку. Ліхтарі миготять над лобовим склом, як маяки, що показують шлях кораблю, який тоне і ще не знає цього. Магазин розташований у старому кварталі. Вітрини з темного скла, дорогі букви з підсвіткою. Але сьогодні двері зачинені, на годиннику — ще двадцять хвилин до відкриття. Проклинаю себе за імпульсивність. Проклинаю його за те, що змусив мене відчути себе жертвою. 

Я стою біля машини, затискаючи коробку під рукою, як щит. Ранкове повітря холодне. На асфальті грає легкий туман. Місто прокидається. Кроки за спиною. Спершу тихі, потім повторні, важчі. Я обертаюся. В провулку між будинками стоїть хтось у темному плащі. Лице не видно. Серце обривається. Він не рухається, ніби чекає. Я стискаю коробку. — Вам щось потрібно? — голос зривається. 

Постать зрушує. Один крок. Другий. Третій. Вузька вулиця мертва, ні машини, ні людей. Я роблю кілька кроків назад, але плечима натрапляю на скло вітрини. Коробка падає, глухо б’ється об тротуар. Той, хто йде на мене, швидкий, як тінь, що вирішила не прикидатися більше. Він простягає руку — і в наступну секунду я бачу блиск металу. Мене накриває крижаний жах. Я відкриваю рот, але звук не встигає вирватися — холодне лезо торкається горла, як поцілунок.

Холод леза продовжує ковзати по шкірі, і я не відчуваю вже ні рук, ні ніг. Лише тупий шок, що застигає в крові. Нападник різко рвучко хапає мене за плече — і в ту ж секунду повітря позаду вибухає звуком, ніби грім впав на камінь. Важкий удар. Тіло нападника летить убік. Я завалююсь на коліна, затуляю голову руками. Крізь гул у вухах чую низьке ричання, знайоме, темне — як клекіт бурі.

Хтось піднімає мене за плечі. Його пальці гарячі, сильні. Я втираю сльози, що не пам’ятаю як з’явилися, і бачу обличчя. Лука. Розлючений до межі, погляд гостріший за будь-який ніж.