14 Лука

Я зачиняю двері свого крила й намагаюсь дихати рівно.
Марево її очей досі переслідує мене.
Наївна дівчина з тремтячими пальцями…
Наречена мого брата.

Я повинен був відчути тільки байдужість.
Можливо — відразу.
Але замість цього — чортів голод.

Я зриваю краватку, кидаю її на крісло. Стаю під душ, але вода не має шансів. Вона не змінює те, що пече всередині.

— Неважливо, — бурмочу собі. — Це політика. Це сім’я. Це клята дисципліна.

Вода зупиняється — і я розумію, що не сам.

Пар ще не встиг опуститися до підлоги, коли я чую легкий скрип дверей.
Не охорона.
Не сестра.
Це — каблуки.

— А я думала, ти знову зник у справах, — голос солодкий, як мед, але з отруйним жалом.

Лея стоїть у дверях моєї спальні, як у власній.
Шовкова сукня, довжина — одна секунда до скандалу.
Волосся розпущене, губи вологі.
Жінка, яка завжди входить туди, де її не чекають, і поводиться так, ніби її просили.

— Схоже, ти забула knock, — кажу сухо, відразу надягаючи халат.

— О, хіба для мене це колись було обов’язковим? — вона сміється тихо, наче нагадує мені щось ніжне. — Ти дозволяв мені більше, ніж будь-кому.

Я проходжу повз неї до мінібару. Це не втеча — це контроль.
Наливаю собі віскі.
Один ковток — і стає трохи легше.

Лея замикає за собою двері.
Без дозволу.
Як завжди.

— Я бачила її, — мовить вона. — Твою маленьку наречену.

— Вона не моя, — ріжу коротко.

— А чия? — вона підходить ближче. — Марко?
В її голосі немає милосердя.
Лише насмішка.
— Він навіть руку не може підняти без сторонньої допомоги. Ти хоч уявляєш, як вона буде жити з ним?

Я стискаю склянку так, що лід дзвенить.

— Не твоя справа.

— Все, що стосується тебе — моя справа, Лука.

Вона робить крок ближче.
Два.
Три.
Пальці торкаються мого плеча, ковзають до ключиці, поволі спускаються вниз, туди, де починається рубець від старого ножового поранення.

— Ти ж знаєш, я не боюся твоїх шрамів, — шепоче. — Я люблю їх.

Я перехоплюю її руку.
Сильно.
Майже боляче.

— Ти любиш переможців, — говорю. — А не мене.

Вона усміхається, як кішка, що побачила слабке місце.

— Зараз ти програєш. Я бачу це по твоїх очах. — Вона нахиляється. — Вона робить із тебе дурня.

І от тоді мене прориває.
Не на неї.
На себе.

— Ти не розумієш, Лея. Вона — дитина. І вона боїться нас.
— І це… — я ковтаю слова, які міг би сказати вночі, але не вдень. — Її страх — чистий. А ти перетворюєш усе, до чого торкаєшся, на гру.

Лея трохи хитає головою.
Усмішка зникає.
Тепер у голосі — сталь.

— Гра? Лука, ти не хочеш мене через політику. Через “кодекс”. А тепер — через дівчинку, яка тремтить при одному твоєму погляді?
— То скажи мені чесно: якщо вона стане твоєю… ти зламаєш їй шию чи серце?

Моє віскі вдаряє в гортань як бензин.
Останній ковток — і я ставлю склянку.

Я нахиляюся до неї.
Сантиметр від губ.
Один рух — і ми би повторили все, що колись було.

— Вона стане дружиною Марко, — кажу холодно. — І я не дозволю нікому з нашого роду торкатися її.

— Крім тебе, — шепоче вона, наче виголошує вирок.

Я не відповідаю.

Лея дивиться ще мить.
Очі повільно наповнюються роздратуванням — тим самим, що завжди перетворювало її з коханки на ворога.

— Ми ще поговоримо, — говорить вона. — До того, як цю дівчинку розчавить наш світ.

Вона виходить.
Ніч зачиняє двері за нею.

Я залишаюсь у тиші.
Дихаю уривками.

І тільки тоді я розумію:
Лея боїться не втратити мене.
Вона боїться, що я боюся іншої.