12 Еліна

Кухня ледве встигає спорожніти, як я піднімаюсь зі стільця. Підбираю край сукні, кладу серветку на стіл — максимально спокійно, стримано, ніби це звичайний день без жодних приглушених нападів люті. Дана щось говорить мамі про маєток, тато йде за ними. Я вдихаю вільніше… але тільки на секунду.

За спиною чути кроки. Тихі, впевнені.
Я ще встигаю подумати: «Пройде повз».
Не проходить.

— Зачекай.

Голос Лукі зрізає мені рух, наче ножем по сухожилку. Я завмираю в дверях кухні, але не обертаюся. Я не дам йому задоволення бачити, що мені достатньо одного слова, щоб втратити рівновагу.

— Я зайнята, — кажу я рівно. — Мені потрібно до батьків.

Кроки ближче.
Він зупиняється майже впритул за моєю спиною.
Я відчуваю його тепло — не торкається, але наче змикає на мені повітря.

— Вони прекрасно обійдуться без тебе п’ять хвилин, — каже він тихо.

Я повільно повертаюся. Погляд чіпляється за його ключицю, за лінію шиї, і я ненавиджу себе за це. Врешті піднімаю очі. Він дивиться так, наче між нами немає стін чи домовленостей, тільки гола правда, яку він вирішив мені нав’язати.

— Про що? — запитую холодно. — Знову скажеш, що я дивилась не так? Або що в мені щось не те?

Кут його губ сіпається. Наче я торкнулася болючого місця.

— Ти вчора не тремтіла, — каже він. — А сьогодні поводишся так, ніби я зробив тобі щось огидне.

— Ти нічого не зробив. — Мій голос рівний, але пальці стискаються в кулак. — Проблема в тому, що ти думаєш, ніби я чогось хочу від тебе.

— Я не думаю, — відповідає він. — Я відчуваю.

Серце стрибає в горло.
Мерзотник.
Він говорить це так спокійно, так упевнено, що на мить здається: це істина, а не його зарозумілі фантазії.

— Ти занадто самовпевнений, — кажу я. — І ще гірше — ти звик, що всі мовчки це терплять.

Очі Лукі змикаються і відкриваються знову. Він робить півкроку до мене — не торкаючись, але відчутно вторгаючись у простір.

— Мені байдуже, що терплять інші, — каже він тихо. — Я хочу зрозуміти тебе.

Я сміюся — коротко, сухо. Мені страшно, але сміх виходить таким, ніби я нічого не боюся.

— Мене не треба розуміти. Мене треба залишити в спокої.

— Це неправда.

Його відповідь — як удар. Без агресії, але категорично. Йому навіть не треба підвищувати голос.

— Ти боїшся, — додає він. — Але не мене.

Мої пальці здригаються.
Ні.
Ні.

— Я не боюся. — Я роблю крок назад. — Я просто не хочу…

— Мене? — підхоплює він.

— Цього! — я виривається голосом раніше, ніж встигаю подумати. — Цієї гри, яку ти собі придумав.

У його очах щось блимає — наче перемикач. Сміх. Образа. Нетерпіння. Він проводить долонею по волоссю, вдовгує її в потилицю.

— Гра закінчиться, — каже він. — Коли ти перестанеш робити вигляд.

— Я не прикидаюсь.

— Тоді не тікай.

Я можу або вдарити його, або втекти. Натомість я просто стою — нерухома, з піднятими плечима й холодом у грудях.

— Мені нема від чого тікати, — відповідаю, дивлячись прямо. — Ти для мене ворог, Лука. Не герой мого роману. Не спокуса. Нічого.

Мить тягнеться, як лезо над шкірою.
Лука нахиляє голову трохи вбік, наче оцінює мої слова. Потім кидає коротко:

— Подивимось.

І проходить повз мене, торкаючись плечем лише краєм тканини — рівно настільки, щоб я відчула, що кордон уже порушено.

Я стою в дверях кухні, намагаючись дихати.
І в ту мить усвідомлюю найгірше: він не злий.
Він упевнений.

А впевнені люди завжди перемагають.

А поставте книзі вподобайку? Бо не розумію - подобається книга чи ні)) Ваша Ліліт