11 Еліна

Я закриваю двері гістьової й притуляюся до них спиною. Мені бракує повітря. Наче коридор досі стискає мене, а його голос не відпускає.

«Не заграю з нареченими інших».
І той погляд — наче я справді щось робила.

Я злюся. На нього. На себе. На всіх.

Я ж нічого такого не робила. Я просто стояла. Я просто дихала. Просто… дивилась. Це не означає нічого. Абсолютно нічого.

Він вигадує. Він сам собі придумав, що я хочу його. Як він взагалі сміє так думати? Сміє так близько нахилятися? Говорити таким тоном, ніби я — якась легковажна дівчина, що не може контролювати власні погляди?

Я стискаю пальці. Мені соромно.
Особливо від того, що на мить я справді… відчула щось. Якесь безглузде тепло, яке вибухнуло всередині, коли він нахилився ближче.

Це було неправильно. Неприпустимо.
Особливо тепер, коли я вже прийняла рішення. Коли я — наречена іншого.

І все одно — я досі пам’ятаю його подих біля щоки.

Я знову злюся — сильніше. Тому що він ворог. Вулкович. Той, хто приводив у наш будинок страх. Той, кому я не повинна довіряти. Той, хто втягнув мого батька в цей божевільний договір.

Той, хто поводиться так, ніби бачить мене наскрізь.

Я плюхаюся на ліжко й закриваю обличчя руками.

Все. Завтра я буду холодною.
Показово байдужою. Зібраною. Ніяких тремтінь, ніяких поглядів, нічого.

Хай думає, що хоче.
Головне — що я вже нічого не думаю про нього.

…Правда?

Я прокидаюсь з відчуттям важкої грудки в животі. Перевдягнувшись у те, що мама поклала мені в валізу — стримане, закрите, акуратне — виходжу в коридор. Вдихаю глибше, збираюся з силами.

Холодність. Так.
Ніяких помилок.

На кухні вже сидять мама, тато, Дана… і Лука. Він стоїть біля вікна, спираючись рукою об підвіконня. Як завжди — сильний, зібраний, уважний. Погляд кидає коротко, але гостро.

Я відвертаюся першою.

— Доброго ранку, — кажу рівно.

— Доброго, — відповідає Дана, привітно усміхаючись. Батьки теж вітаються — нервово, чемно.

Лука мовчить.

Я сідаю навпроти нього, намагаючись дивитися кудись у тарілку. Відчуваю його погляд ще до того, як підіймаю очі.

Він вивчає.
У нього якісь свої висновки в голові, і це дратує мене.

— Все нормально? — питає Дана. — Ти бліда.

— Все добре, — кажу я й піднімаю ложку. — Просто не виспалась.

Тут Лука нарешті говорить:

— А я думав, справа в іншому.

Його голос рівний, але всередині нього щось колеться.
Я різко піднімаю погляд.

— У чому саме? — питаю холодно.

— У настрої, — каже він, дивлячись прямо на мене. — Ти сьогодні інша.

— Я абсолютно така сама, — відповідаю. — Просто поводжуся правильно.

Лука стискає щелепу.
Це ледь помітно, але я бачу.

— Правильно, — повторює. — Цікаво.

— Я рада, що тобі цікаво, — кажу я з такою ж холодністю. — Але моя поведінка тебе не стосується.

Його брови ледь зводяться. Він повільно відривається від підвіконня й сідає поруч із Даною. Але погляд все одно тримає на мені. Напружений. Оцінюючий.
І… чомусь роздратований.

— Тоді не дивись на мене, — кажу я тихо, майже пошепки. — Проблеми не буде.

— Я не дивлюсь, — відповідає він, не відводячи погляду. — Ти сама це вигадала.

Мені хочеться кинути в нього тарілкою.

— Я нічого не вигадую, — кажу я крізь зуби. — Особливо твоїх… припущень.

Його очі блимають. О, він прекрасно розуміє, про що я.

Між нами знову з’являється напруга — але тепер інша. Гостра. Роздратована.
Наче ми обоє стоїмо на краю чогось небезпечного.

Дана переводить погляд з мене на нього.

— Ви двоє ніби вже подружилися, — жартує вона. — Я навіть не сподівалася.

Ми з Лукою одночасно відповідаємо:

— Ні.

Він — твердо. Я — різко.
І це чомусь лише сильніше дратує його.