Розділ 4

Лука

Я стежу за тим, як Еліна входить до вітальні, і відчуваю, як щось під грудьми напружено стискається. Вона не повинна так на мене дивитись — не так, як дивиться. Не майбутня наречена Марко.

Не моя.

Хоча тіло вперто не погоджується з цим.

Після вечері всі розходяться: хтось до тераси, хтось у гостьові. А я залишаюсь із Марко, допомагаючи йому через коридор. Він упирається в плече, але рухи сьогодні рівні, без спазмів. Добрий день, значить.

Я відчиняю двері його кімнати й відчуваю, що він напружився, перш ніж почути слова.

— Ти знову на неї дивишся, — бурмоче Марко. — Тільки не кажи, що ні. Я не сліпий.

Я клацаю вимикачем.

— Я дивлюся на всіх. Твоя наречена — не виняток.

— Моя. — Він усміхається так, ніби йому самому у це не віриться. — Але тобі чомусь важче з цим змиритися, ніж мені.

Я стискаю зуби.

— Лягай.

— Вона гарна, — додає він тихо. — Надто гарна для такого… як я.

— Ти нормальний, — бурчу. — І ти краще за багатьох.

— А ти краще за всіх, Лука. І вона це теж бачить.

У мене щелепа зводиться, і я знаю — Марко має рацію. Проблема в тому, що я не маю права цього хотіти. Ніякого.

Коли виходжу з його кімнати, застаю Елі… ні, Е л і ну — нахиленою до поручнів у вузькому коридорі, мовби вона чекала саме мене. Або збіг. Я не вірю в збіги.

Вона вирівнюється, і її аромат — легкий, теплий, жіночий — чіпляється до повітря між нами. Відстань напружена, ніби струмом прошита.

— Як він? — питає вона тихо.

Марко. Вона хвилюється. Співчуває. Добре. Небезпечно.

— Нормально, — відповідаю. — Для нього.

Вона ковтає повітря, опускаючи погляд. Її пальці стискають тканину сукні, тонкі, нервові. Я дивлюся на них надто довго. Уявляю, як вони виглядатимуть в моїх руках.

Лайно.

— Ти сьогодні… дивилась на мене, — кажу я. Не знаю навіщо. Але слова самі вириваються.

Вона здригається.

— Ти теж дивився.

Це правда. І вона знає.

Коридор вузький. Я роблю півкроку вперед, але не торкаюсь. Не маю права. Хоча моє тіло просить: хоч щось. Дотик. Подих. Пальці на її талії.

— Це було… необов’язково, — шепоче вона, але не відходить.

— Так, — кажу. — Необов’язково.

Я нахиляюсь трохи ближче — достатньо, щоб відчути, як її пульс тремтить у повітрі, але не настільки, щоб перетнути межу.

— Але ти маєш знати одне, Еліно, — додаю я майже в її вухо. — Я не заграю з нареченими інших. Навіть якщо вони хочуть цього більше, ніж повинні.

Її губи розтуляються. Мить. Довга. Хмільна.

— Я нічого не хочу, — шепоче вона, занадто тихо, щоб це було правдою.

— Не треба брехати мені, — кажу я. — Брехати собі можна. Мені — ні.

Я відступаю на крок. Повітря між нами рветься, як нитка.

— Спи, Еліно.

Вона не рухається. Лише дивиться на мене так, що я відчуваю це поглядом на власних кістках.

Я розвертаюся й іду. Якщо залишусь ще секунду — буде вже не лише напруга. Буде гріх.

А я маю зберегти клан. Не втратити голову через дівчину, яка повинна належати іншому.

Навіть якщо її тіло на хвильку хотіло мене.
Навіть якщо моє — досі горить.

Еліна

Я закриваю двері гістьової й притуляюся до них спиною. Мені бракує повітря. Наче коридор досі стискає мене, а його голос не відпускає.

«Не заграю з нареченими інших».
І той погляд — наче я справді щось робила.

Я злюся. На нього. На себе. На всіх.

Я ж нічого такого не робила. Я просто стояла. Я просто дихала. Просто… дивилась. Це не означає нічого. Абсолютно нічого.

Він вигадує. Він сам собі придумав, що я хочу його. Як він взагалі сміє так думати? Сміє так близько нахилятися? Говорити таким тоном, ніби я — якась легковажна дівчина, що не може контролювати власні погляди?

Я стискаю пальці. Мені соромно.
Особливо від того, що на мить я справді… відчула щось. Якесь безглузде тепло, яке вибухнуло всередині, коли він нахилився ближче.

Це було неправильно. Неприпустимо.
Особливо тепер, коли я вже прийняла рішення. Коли я — наречена іншого.

І все одно — я досі пам’ятаю його подих біля щоки.

Я знову злюся — сильніше. Тому що він ворог. Вулкович. Той, хто приводив у наш будинок страх. Той, кому я не повинна довіряти. Той, хто втягнув мого батька в цей божевільний договір.

Той, хто поводиться так, ніби бачить мене наскрізь.

Я плюхаюся на ліжко й закриваю обличчя руками.

Все. Завтра я буду холодною.
Показово байдужою. Зібраною. Ніяких тремтінь, ніяких поглядів, нічого.

Хай думає, що хоче.
Головне — що я вже нічого не думаю про нього.

…Правда?

Я прокидаюсь з відчуттям важкої грудки в животі. Перевдягнувшись у те, що мама поклала мені в валізу — стримане, закрите, акуратне — виходжу в коридор. Вдихаю глибше, збираюся з силами.

Холодність. Так.
Ніяких помилок.

На кухні вже сидять мама, тато, Дана… і Лука. Він стоїть біля вікна, спираючись рукою об підвіконня. Як завжди — сильний, зібраний, уважний. Погляд кидає коротко, але гостро.

Я відвертаюся першою.

— Доброго ранку, — кажу рівно.

— Доброго, — відповідає Дана, привітно усміхаючись. Батьки теж вітаються — нервово, чемно.

Лука мовчить.

Я сідаю навпроти нього, намагаючись дивитися кудись у тарілку. Відчуваю його погляд ще до того, як підіймаю очі.

Він вивчає.
У нього якісь свої висновки в голові, і це дратує мене.

— Все нормально? — питає Дана. — Ти бліда.

— Все добре, — кажу я й піднімаю ложку. — Просто не виспалась.

Тут Лука нарешті говорить:

— А я думав, справа в іншому.

Його голос рівний, але всередині нього щось колеться.
Я різко піднімаю погляд.

— У чому саме? — питаю холодно.

— У настрої, — каже він, дивлячись прямо на мене. — Ти сьогодні інша.