9 Еліна

— Я кажу, ця дівчинка має дякувати, що її взагалі не вигнали з села, — шипить знайомий жіночий голос. — Родина зрадників не має моралі права сидіти за нашим столом.

— А ти бачила, яка вона бліда? — інша тихенько сміється. — Дана хоче швидко почати процедури. А я боюся, що вона зомліє вже на першому уколі.

Процедури.
Уколів.
Мені стає нудно.

Але перша не зупиняється:

— У клану є плани. І якщо ця дівчинка думає, що шлюб дає їй владу — хай краще перерахує, скільки боргів її батечко залишив. Вона — компенсація, а не невістка.

Я вдихаю так різко, що саму себе видаю.

Тиша падає різко, як ніж.
Дві жінки повертаються до мене. Одну з них я вже бачила — висока, темноволоса, з холодними очима, котра занадто гордо стояла поруч з Лукою.

Вона усміхається тонко, ввічливо. Занадто ввічливо.

— О, ти вже тут. Мила, ми якраз говорили про тебе.

Мені хочеться втекти. А ще більше — вдарити. Я роблю крок уперед:

— Не хвилюйтесь. Я прекрасно чула, що саме ви говорили.

— Справді? — вона піднімає брову. — То ти й чула, що клан потребує сильних жінок. Тих, хто не впаде від страху перед лікарем.

Її подруга сміється, але якось нервово. Повітря пахне отрутою.

— Якщо вам так важливо побачити мене непритомною, — кажу я тихо, але голос не тремтить, — вам доведеться довго чекати.

Її усмішка змінюється. На мить — повага? Чи роздратування?

— Побачимо, — відповідає вона холодно.

І в цей момент… двері позаду них прочиняються.

Я завмираю.

У дверному прорізі стоїть Лука.

Він веде інвалідний візок.

Ні.
Не веде — котить. Обережно. Наче охороняє щось важливе.

Я розумію, що дивлюся не на нього. А на хлопця у візку.

Марко.

Набагато блідіший, ніж я уявляла. Красива, майже благородна лінія щелепи. Очі — темні й живі, але тіло… тіло зрадило його. Ноги лежать мертво, під тонкою ковдрою.

І я раптом відчуваю всередині такий біль, такий гострий жаль, що ледве не стискаю груди.

Я не хочу його ранити. Не хочу бути тягарем.
Не хочу бути його дружиною.
Але хочу — щоб він не страждав.

Марко першим порушує тишу:

— Ти… Еліна?

Його голос тихий, трохи хрипкий.

Я киваю. Не можу говорити.

Лука стоїть за ним. Високий, мовчазний, кам’яний. Але його погляд… він на мені. Не на Марко. На мені.

І цей погляд ще раз перевертає мені все всередині.

Жінка поруч із дверима хмикає:

— Ось і наречені.

Так, ніби плюнула.

Марко ніяковіє, його щоки ледве рожевіють.
А я відчуваю, як серце розколюється навпіл: співчуття до нього — і зовсім інше, заборонене відчуття до того, хто стоїть за спинкою візка.

Лука повільно говорить:

— Марк хотів привітатися.

Еліно, рухайся.
Скажи щось.
Дихай.

Та я лише стою, розчавлена між двома ударами.