8 Еліна

Йду коридором, ніби по чужому тілу, яке не слухається. Світло ліхтарів м’яко тремтить на стінах, а в мене тремтить щось зовсім інше — пульс, дихання, думки. І все через те, як він торкнувся мене. Наче не рукою, а розпеченим залізом.

Я ладна віддати що завгодно, аби перестати це відчувати. Але воно не минає.

Його пальці… сильні, теплі, занадто впевнені. Так ніби він не просто втримав мене — ніби позначив. Мить. Одну-єдину. А я йду тепер як ошпарена. Кожен крок — як зізнання самій собі: мені сподобалось.

Чорт забирай.

Я кусаю губу, намагаючись зупинити цю хвилю всередині, яка піднімається віднизу живота й накриває, як окріп. Це ж абсурд. Я — майже наречена іншого. Він — старший, небезпечний, чужий. І те, як він дивиться, як стоїть поруч, як тримає… цього не мало би бути.

Мій крок стає швидшим. Може, якщо я дійду до кімнати, якщо зачинись, якщо вдихну глибше — це мине. Смішно, правда? Втекти від власного тіла.

Я намагаюся зібрати думки, але вони вперто повертаються до одного: як його пальці обхопили мою талію. Не обережно — впевнено. Наче він завжди знав, що має право так торкатися. Наче моє тіло само потягнулось до нього, хоч я клянусь, я не робила жодного кроку.

Я стискаю кулаки. У грудях тісно.

«Заспокойся, Еліно. Це просто шок. Просто хвилювання. Просто… підлога була слизька».

Але варто згадати його голос поруч із моєю шкірою — і мене пробирає так, що коліна стають легкими. І я вже не впевнена, чи йду, чи лечу, чи падаю заново в ту прірву, яку навіть не зізнаюся собі, що бачу.

Фантазія підступна. Я уявляю ці пальці вище, нижче, на плечі, на шиї… і швидко ловлю себе на думці, за яку мусила б дати собі ляпаса. Але замість того — просто ковтаю сухе повітря й відчуваю, як запікають щоки.

Кімната все ближче. Рука тягнеться до ручки. В голові остання твереза думка:

Це мине. Обов’язково мине.

Але всередині я вже знаю:
не мине.
Нічого з цього не минає просто так.

Я ще не доходжу до порогу вітальні, а голоси вже долітають до мене — глухі, напружені, надломлені сміхом і злостивими інтонаціями. Я зупиняюся в тіні, між колонами. Досить близько, щоб чути. Достатньо далеко, щоб мене не помітили.

Жіночий голос — дзвінкий, хижий:
— Цю дівчинку з родини зрадників навіть не питатимуть. Головне, щоб трималася рівно на огляді. Кажуть, Дана хоче почати процедури якнайшвидше.

Процедури. ЕКЗ.

Серце у мене колькисто здригається, наче в груди вбили тонку крижану голку.

Інша жінка відповідає трохи тихіше:
— Вона ж така… ніжна. Здається, один різкий погляд — і вона зомліє. Невже вони справді покладуть на неї надію клану?

Перша сміється тихенько, майже муркоче:
— А що робити? Когось же треба посадити в те місце, яке вона займе. Я б особисто взяла її й без весілля. Як компенсацію. І хай дякує, що її сім’ю ще не виставили з села.

Я машинально стискаю пальці в кулак.
Земля пливе під ногами, але я не рухаюсь.

— Хоч, — додає вона майже недбало, — вигляд у неї приємний. Це єдине, що, мабуть, врятувало їх від гіршої долі.

Мені хочеться вийти й закричати. Але я ковтаю повітря — воно болюче, колюче, як голки.

Потім голос менш злий, але ще більш болючий:
— А Лука що? Його думку хтось питав? Він би таке ніколи не вибрав. Він заслуговує на… ну, на жінку сильну, рівну, з нашої крові.

— Лука? — перша жінка зітхає чутно, майже демонстративно. — Я знаю його краще за всіх. Він ніколи не визнає це вголос, але він хоче поряд сильну. Розумієш? Ту, що може стояти поруч. А не ховатись за спину. Не плутатись під ногами.
Пауза.
— А я вмію стояти поруч.

Я чую, як у неї змінюється голос.
Стає м’якшим, теплішим. Це тон жінки, яка претендує. Яка звикла отримувати.

— У Луки є обов’язок, — продовжує вона ледве чутно, — але він не сліпий. Він бачить, хто гідний його, а хто… лише тягар.

Мені раптом стає важко дихати. Груди стискає.

Я хочу піти. Повернутися. Зникнути.
Але ноги мене не слухають.

І тоді перший голос — той самий, отруйний — каже:

— Мені шкода Марко, чесно. Він заслуговує на краще, ніж боязку дівчинку, яка при першій ін’єкції може зомліти. Клану потрібен спадкоємець. А вона… хіба що виконає свою частину. Якщо витримає.

Я не розумію, як пересувається повітря, як працює світ.
Все зіщулюється до єдиного: їхні слова, наче брудні пальці, торкаються мене.

Зрадники. Тягар. Компенсація. Процедури.
Лука заслуговує на іншу.

І я стою, притулившись до холодної стіни, відчуваючи, як у мені щось ламається тихо-тихо — без звуку.
Так, що й сама не певна, чи це серце, чи щось інше, важливіше.