Розділ 3

Еліна

Я виходжу з дому, бо не можу більше чути мамин рівний, холодний голос. Повітря різко б’є в легені, наче намагається протвердити, повернути до реальності, але від цього лише гірше. У голові змішується все: Марко, інвалідність, батькова зрада, погляд Луки, мій шлюб, моя доля — усе летить у страшній круговерті, і я не розумію, де початок, а де кінець.

Я просто йду вулицею, не бачачи, куди. Ноги ведуть самі.

— Еліно? Це ти?

Я здригаюсь — мене окликає Марія, дочка сусідів. У неї завжди був довгий язик і дуже коротка думка — і сьогодні це гримуча суміш.

— Кажуть, тебе сватають до Вулковичів? — вона підбігає ближче, не приховуючи цікавості.

— Це… складно, — бурмочу, сподіваючись, що вона зрозуміє натяк і відчепиться.

Але Марія завжди була слабкою на натяки.

— Складно? Та ти ж навіть не уявляєш, Ель! — вона хапає мене за руку, і її очі блищать плітками. — У Марко ж стан, сам знаєш… І всі говорять, що вам доведеться робити ЕКЗ. Бо дитина — це головне для клану. Спадкоємець Вулковичів — золотою ціною!

Мені ніби в груди вдаряє.

— Що? — голос ламається.

— Ну так! — вона киває, наче це щось буденне. — Їм же потрібен здоровий хлопчик. А від Марко… сама розумієш… Ну але хоч не помреш, так? Кажуть, процедура сама по собі не страшна…

Світ навколо здригається, і я роблю крок назад.

— Ти брешеш… ти не можеш знати…

— Це всі знають! — Марія знизує плечима. — Всі говорять, що вони взяли тебе тільки заради дитини. Марко ж… ну… ти розумієш.

Я не розумію.
Я не хочу розуміти.

Мене просто вириває з місця — я біжу додому, навіть не прощаючись.

Двері грюкають, я ледь не падаю у вітальні, вриваючись у суперечку батьків. Вони різко замовкають, коли бачать мене.

— Еліно? Що сталося? — мати підходить ближче.

— Мені сказали… — я задихаюся. — Що я повинна… повинна робити ЕКЗ, щоб народити їм дитину. Щоб… щоб давати їм спадкоємця!

Мати на секунду заплющує очі. Цього вистачає, щоб зрозуміти: Марія не брехала.

— Це… можливо, — каже вона тихо. — Якщо лікарі вирішать, що це потрібно.

— Мамо! — кричу. — Я не готова! Я не можу! Це не життя, це… це не шлюб! Це… угода! Ринок! Продаж!

Батько піднімається з крісла. Він виглядає старішим, ніж учора, ніби з нього витекли роки за ніч.

— Доню, — його голос тремтить. — Я зробив помилку. Важку. І я готовий платити за неї сам. Але вони… — він ковтає повітря. — Вони не дадуть змоги. Вони заберуть усе. І братів. І сестру. І твою матір. Я вже втратив усе, окрім вас.

— Я не хочу так жити, тату… — шепочу.

— Якщо ти відмовишся… — мама торкається моїх долонь, — твої брати втратять школу. Твою сестру можуть віддати на виховання в чужу родину. Нас виженуть з дому. Ми залишимось ні з чим.

Мені здається, що я падаю у глибоку яму. Чим далі — тим менше повітря.

Батько нахиляє голову, і саме це ламає мене остаточно.
Його сором.
Його провина.
Його беззахисність.

— Пробач, Еліно, — шепоче. — Я підвів тебе. Але ти — наше єдине спасіння.

Мої руки тремтять. Серце б’ється нерівно, як розбите скло.

Я дивлюся на своїх батьків.
На тих, кого люблю.
На тих, хто нікого, окрім мене, тепер не має.

І розумію: шлях лише один.

Він ріже, як ніж. Він несправедливий. Він страшний.
Але він рятує всіх.

Я роблю вдих.
Глибокий.
Болючий.

— Гаразд, — кажу. — Я… погоджуюсь.

У матері проривається стогін полегшення.
Батько прикриває обличчя руками.

А я стою посеред кімнати — ніби в неї мене посадили на трон, з якого немає дороги назад.

І мені хочеться кричати. Але я мовчу.

Бо тепер я — жертва.
І це моя роль.
Хоч я її й не обирала.

Мама з’являється в дверях так тихо, що я здригаюся, хоча намагаюся не показувати, як виснажило мене останнє нервове тремтіння. В руках вона тримає щось загорнуте в тонку шовкову тканину, і в її очах немає тривоги — тільки рішучість і та ніжність, яку вона витягає з себе в найскладніші моменти. Вона мовчки розгортає тканину, і переді мною з’являється сукня — легка, темно-графітова, з ледь помітним мерехтінням по краю, ніби її посипали пилом нічного неба. М’яка, досконала, така, в якій хочеться стояти трохи рівніше і дихати впевненіше. 

— Ти в ній будеш неймовірна, — каже мама, і неважливо, що в її голосі чути, як вона хвилюється за мене. Вона підходить ближче, торкається мого плеча, як робила в дитинстві перед важливими іспитами, і я ловлю той знайомий імпульс тепла, ніби хтось стягнув із грудей важку стрічку. Я видихаю, і стає легше. Хоч на мить.

До вечері все всередині стискається знову. Клан Вулковичів зібрався в їхній великій залі, де навіть світло здається більш різким, ніж має бути. На чолі столу сидить Дана — велична, сувора, але з тією мудрою стриманістю, яка тримає весь клан разом. Поруч —  Лука. Він сидить навпроти мене, і я намагаюся не ловити його погляд, хоча він і так постійно вислизає до мене, як тінь по шкірі.

Розмови починаються спокійно, майже буденно: Дана говорить про справи клану, про відновлення, про те, що Марко поки не вийде, бо виснажений — і мені в цьому реченні відчувається прихований докір, хоча я нічого не зробила. Але головне — Лука поводиться так, ніби терпляче чекає моменту, щоб підійти ближче. Він майже не говорить, але його тиша щільна, наповнена чимось, що змушує мою шкіру то холонути, то теплішати. Я торкаюся келиха, і в одну мить рука стає непевною. Лука помічає це — звісно, що помічає, — і підсовує мені салфетку. Просто жест, але коли він кладе її мені в долоню, його пальці ковзають по моїх. Не випадково. Не поспіхом. А так, ніби він щось перевіряє, ніби хоче відчути, чи сказано вже достатньо без слів.

Іскра пробігає по шкірі до самої ключиці, і я ковтаю повітря, хоча хотіла б сховати цей реактивний подих. Лука ледь нахиляється вперед, погляд на мить затримується на моїх губах. Ніхто за столом цього не бачить, але я відчуваю, що він знає про мене більше, ніж я дозволила. І що йому це подобається. Занадто сильно.