5 Лука

Палац клану зустрічає мене знайомою тишею. Тією, що буває тільки в домах, де влада така ж стара, як і стіни. Я скидаю жакет, відчуваючи, як нарешті можу вдихнути вільніше: справа завершена, згода отримана, шлюб узгоджено. Нічого зайвого. Жодних ускладнень.

Принаймні так мало бути. ЇЇ погляд не дає зосередитися на інших справах. Мов переслідує мене. Донька Войнича виявилась такою юною. Але кров є кров. В ній теж тече гниль зрадників. 

Кроки наближаються ще до того, як я встигну розв’язати краватку.

— Ти повернувся! — Дана виходить із вітальні, закутана в теплу накидку. Вона завжди мерзне, відколи серце дає про себе знати. Але Дана не покаже це перед людьми. ТІльки не слабкість. 

— Так, — відповідаю коротко. — Все владнав.

Її плечі розслабляються, мов вона несла тягар не менш важкий, ніж мій.

— То її родина… погодилась? — питає вона обережно.

— Так. Вони розуміють ситуацію. Для них наша пропозиція — єдиний спосіб зберегти крихти впливу.

Я міг би сказати більше, але не хочу. Слова про зраду її батька, про відчай у домі Войничів, про те, як мати дівчини тримається лише на силі звички — все це Дані і так відомо.

— Хороша дівчина, — шепоче вона, і я стискаю щелепи. — По жіночому мені її навіть шкода. Бідна. 

Бідна?
Я мав би не погоджуватись.
Мав би сказати щось тверде, раціональне.

Але в голові чомусь знову виникає її образ.

Струнка. Тендітна. Великі очі, темні, насторожені, але не зламані.
Погляд, який я відчув шкірою.
Погляд, який не мав для мене значення — але чомусь зачепив.

Я клацаю запальничкою — звичка нервів, хоча я вже давно не палю.

— Це правильне рішення, Дано, — кажу нарешті. — Для всіх сторін.

Вона підходить ближче, торкається руки.
Її дотик нагадує мені, чому я повернувся в клан.
Не для влади. Не для грошей.
Для неї.
І для Марко.

— Брате, ти ж знаєш… — її голос тихий. —Ти маєш подбати шоб н ебуло проблем з нею. Вона не готова до нашого світу.

 — Ніхто не готовий, — відповідаю суворіше, ніж хотілося. — Час навчить.

Дана дивиться так, ніби хоче щось сказати, але передумує. Вона завжди відчуває, коли я не хочу продовжувати тему.

Я відвертаюся до вікна. Ніч над містом густа, важка. Такі ночі завжди приносять погані передчуття.

І раптом усередині мене щось рухається — легке, неприємне, схоже на непотрібний сумнів.

Я не люблю сумнівів.

— Лука… — Дана знову порушує тишу. — Ти хоч побачив її? Яка вона?

Я зупиняюся.
Чомусь це питання б’є несподівано точно.

Перед очима спалахує її образ — налякана, але горда, з підборіддям, яке вона тримає вище, ніж дозволяє ситуація. Дівчина, яка не мала для мене жодного значення. Не повинна мати.

— Звичайна, — кажу сухо. — Тиха. Покірна. Як і має бути.

Але це брехня.
Вона не була покірною — в її грудях щось вирувало. І я це бачив.

І це мене дратує.

— Головне, що шлюб врятує Марко, — тихо додає Дана. — Я отримаю здорового спадкоємця. І втримаю свої позиції поки той виросте. 

Я киваю. Це правда. Це важливо. Єдине, що має значення.

І все ж…
Коли я виходжу з її кімнати, у грудях залишається дивне відчуття, наче я щось пропустив, щось, що не вписується у звичний порядок речей.

Я зціплюю зуби.
Ні.
Все йде за планом.

Так має бути.