3 Еліна

Я ще стою на місці, відчуваючи, як погляд чоловіка переслідує мене навіть після того, як він пішов. Серце калатає, дихання трохи збите, і я дивлюся на маму, шукаючи хоч якусь опору.

— Мамо… що сталося? — починаю тихо, а потім голос стає різкішим: — Чому ніхто не сказав мені раніше? Я маю право знати!

Мама обережно піднімає брови, спокійна, ніби намагається тримати себе у рамках етикету.
— Еліно, я вже казала… все це складні справи. Не твоя справа зараз…

— Не моя справа?! — перериваю її, голос стає тремтячим від обурення. — Мене з дитинства готували до шлюбу, а тепер я дізнаюся все в останню хвилину? Мама, це несправедливо!

Вона робить крок ближче, долоні напружені, очі суворі, але спокійні.
— Присядь. Дихай. Такі речі вирішують дорослі, а не діти. Пам’ятай про правила, Еліно.

— Правила! — випльовую я слова, відчуваючи, як всередині все кипить. — Ви завжди говорите про правила, а про мене ніхто не думає! Я ж маю право вирішувати своє життя, а не бути маріонеткою для чужих планів!

Мама на мить стискає губи, і я бачу, як вона зітхає, не від слабкості, а від тиску, який сама відчуває.
— Я не можу робити те, що ти хочеш, Еліно. Честь родини, позиція, обов’язки… Ти мала б це розуміти.

Я відчуваю, як усі слова тиснуть на мене з усіх боків. Розгубленість, страх, злість — усе змішалося в один клубок у грудях. Але я не можу мовчати:
— Я не хочу бути частиною цього плану! Я не хочу…

Мама зупиняє мене поглядом, холодним і владним, як завжди.
— Тобі доведеться, — каже тихо, але без сумнівів. — Ти — частина цього, і вибору у тебе майже немає.

Я роблю крок назад, відчуваю, як серце б’ється швидше, і розумію: це тільки початок. Сварка, слова, які вилітають, — усе це змішується з тим першим поглядом незнайомця, і я відчуваю, що вже не повернуся до того життя, яке знала раніше.

— Мамо… хто він? — голос тремтить, але я продовжую, рвонута невідомим страхом і розгубленістю. — Хто мій наречений?

Мама глибоко вдихає, її очі холодні, але спокійні, як завжди.
— Марко… — тихо, але без сумніву.

Я застигла. Марко. Лежачий. Інвалід. Мій наречений? Серце почало битися швидше, і відразу — паніка, істерика.
— Ні! — крик рветься з грудей. — Я не можу… Я не можу одружитися з ним!

Мама крокує до мене і одним різким рухом ляскає мене по щоці.
— Досить! — рвучко. — Ти забула про честь, про родину?

Я стискаю руки, намагаючись стримати сльози, але голос все одно рветься:
— Це несправедливо! Я не хочу!

В цей момент двері трохи приотворяються, і зазирає молодша сестра, очі широко розкриті від страху і цікавості. Я відчуваю, як мене щемить серце ще сильніше.

Мама нахиляється ближче до мене, голос стає тихішим, але в кожному слові відчувається тиск і маніпуляція:
— Подумай про Даніку. Якщо ти не підеш на цей шлюб, її життя… її доля буде страшною. Хочеш, щоб вона страждала через твоє “не хочу”?

Я відчуваю, як всередині щось ламається, змішане почуття провини і страху. Хочу кричати, але слова губляться, перетворюючись на шепіт:
— Але ж… це неправильно…

Мама відступає на крок, і її погляд стає м’яким, але безжальним одночасно:
— Правила існують для того, щоб ми виживали. І зараз твій обов’язок — врятувати сестру.

Я відчуваю, як сльози котяться по щоках, дихання рве груди, і світ навколо стає занадто тісним, надто важким.