Розділ 2

Еліна

Я ще стою на місці, відчуваючи, як погляд чоловіка переслідує мене навіть після того, як він пішов. Серце калатає, дихання трохи збите, і я дивлюся на маму, шукаючи хоч якусь опору.

— Мамо… що сталося? — починаю тихо, а потім голос стає різкішим: — Чому ніхто не сказав мені раніше? Я маю право знати!

Мама обережно піднімає брови, спокійна, ніби намагається тримати себе у рамках етикету.
— Еліно, я вже казала… все це складні справи. Не твоя справа зараз…

— Не моя справа?! — перериваю її, голос стає тремтячим від обурення. — Мене з дитинства готували до шлюбу, а тепер я дізнаюся все в останню хвилину? Мама, це несправедливо!

Вона робить крок ближче, долоні напружені, очі суворі, але спокійні.
— Присядь. Дихай. Такі речі вирішують дорослі, а не діти. Пам’ятай про правила, Еліно.

— Правила! — випльовую я слова, відчуваючи, як всередині все кипить. — Ви завжди говорите про правила, а про мене ніхто не думає! Я ж маю право вирішувати своє життя, а не бути маріонеткою для чужих планів!

Мама на мить стискає губи, і я бачу, як вона зітхає, не від слабкості, а від тиску, який сама відчуває.
— Я не можу робити те, що ти хочеш, Еліно. Честь родини, позиція, обов’язки… Ти мала б це розуміти.

Я відчуваю, як усі слова тиснуть на мене з усіх боків. Розгубленість, страх, злість — усе змішалося в один клубок у грудях. Але я не можу мовчати:
— Я не хочу бути частиною цього плану! Я не хочу…

Мама зупиняє мене поглядом, холодним і владним, як завжди.
— Тобі доведеться, — каже тихо, але без сумнівів. — Ти — частина цього, і вибору у тебе майже немає.

Я роблю крок назад, відчуваю, як серце б’ється швидше, і розумію: це тільки початок. Сварка, слова, які вилітають, — усе це змішується з тим першим поглядом незнайомця, і я відчуваю, що вже не повернуся до того життя, яке знала раніше.

— Мамо… хто він? — голос тремтить, але я продовжую, рвонута невідомим страхом і розгубленістю. — Хто мій наречений?

Мама глибоко вдихає, її очі холодні, але спокійні, як завжди.
— Марко… — тихо, але без сумніву.

Я застигла. Марко. Лежачий. Інвалід. Мій наречений? Серце почало битися швидше, і відразу — паніка, істерика.
— Ні! — крик рветься з грудей. — Я не можу… Я не можу одружитися з ним!

Мама крокує до мене і одним різким рухом ляскає мене по щоці.
— Досить! — рвучко. — Ти забула про честь, про родину?

Я стискаю руки, намагаючись стримати сльози, але голос все одно рветься:
— Це несправедливо! Я не хочу!

В цей момент двері трохи приотворяються, і зазирає молодша сестра, очі широко розкриті від страху і цікавості. Я відчуваю, як мене щемить серце ще сильніше.

Мама нахиляється ближче до мене, голос стає тихішим, але в кожному слові відчувається тиск і маніпуляція:
— Подумай про Даніку. Якщо ти не підеш на цей шлюб, її життя… її доля буде страшною. Хочеш, щоб вона страждала через твоє “не хочу”?

Я відчуваю, як всередині щось ламається, змішане почуття провини і страху. Хочу кричати, але слова губляться, перетворюючись на шепіт:
— Але ж… це неправильно…

Мама відступає на крок, і її погляд стає м’яким, але безжальним одночасно:
— Правила існують для того, щоб ми виживали. І зараз твій обов’язок — врятувати сестру.

Я відчуваю, як сльози котяться по щоках, дихання рве груди, і світ навколо стає занадто тісним, надто важким.

Мама глибоко вдихає, і тепер у голосі з’являється тяжкість, яку раніше вона намагалась приховати.
— Еліно… твій батько… — вона робить паузу, ніби шукає правильні слова, — він поставив усе на карту і програв. Зрадив клан. Ледве не наклав на себе руки від сорому.

Я відчуваю, як серце зупиняється. Повітря навколо здається тягучим, і я розумію, що світ, який я знала, руйнується на очах. Кожне слово матері, кожен подих — тиск на мене, немовби стіни здавлюють з усіх боків.

— А пропозиція Вуколичів… — мама підходить ближче, торкається моєї руки, голос стає м’яким, майже благаючим, — це шанс врятувати рід. Врятувати нас усіх. Твоїх братів і сестру. Це єдиний шлях, Еліно.

Я дивлюся на неї, на її очі, де страх і надія змішалися в одну непорушну річ, і розумію, що вибору майже немає. Що навіть якщо всередині я хочу кричати, бігти, відмовлятися, реальність задає свої правила: обов’язок перед родиною, честь, виживання.

Сльози котяться по щоках, але я мовчу. Серце стискає біль, тривога і злість. І водночас з’являється дивне відчуття провини — за те, що я можу опиратися, коли від цього залежить доля моєї сестри і братів.

Мама відходить на крок, дивиться на мене з твердим, невідворотним поглядом:
— Обирай правильно, Еліно. Бо від твоєї вибірки залежить не лише твоє життя, а доля всього роду.

Я витираю сльози тремтячими пальцями, намагаючись зібратися, але думки скачуть.
— Мамо… — ковтаю повітря. — Я знаю про Марко тільки загальне. Розкажи мені… все.

Мама зітхає, сідає навпроти, і я бачу, як її плечі ледь помітно опускаються — знак того, що вона теж виснажена.

— Він був перспективним, — починає тихо. — Дуже. Улюбленець клану. Найсильніший з молодих. Амбіційний, талановитий. Йому пророкували велике майбутнє… до тієї аварії.

Я вже чула чутки, але ніколи не цікавилася — це не було моє життя, не моя історія. А тепер вона стає моєю.

— Підпільні перегони, — мама відводить погляд. — Марко любив швидкість, ризик. Дуже. І клан довго покривав його витівки, бо він був… особливий. Але однієї ночі він не впорався з керуванням. Машина злетіла з дороги. Вижив дивом.

Я відчуваю, як мене пробирає холод.
— І він… лежачий?

— Так. Майже не рухається. Лікарі кажуть — шанси на відновлення мізерні.

В грудях стискає так, що хочеться втекти з власної шкіри.
— Як я можу бути йому дружиною? — видавлюю шепотом. — Я навіть не знаю… що роблять дружини таких чоловіків. Як… живуть так?